Читати книгу - "Маленька мітла"

Мері відкрила рот, щоб знову пояснити, що це її справжнє ім'я, але потім передумала. Не має значення, оскільки вона після всього цього навряд чи повернеться сюди:

— Так, будь ласка.

Директриса вписала ім'я великим, впевненим почерком, який Мері впізнала.

— Дуже добре. Мері Сміт шістдесят четверта. — Мері помітила, що вона написала це римськими літерами — LХIV. Мадам виписала їх дуже старанно.

— Ну ось, так тебе будуть називати в нас. Адреса?

— Червона Садиба, Шропшир.

Мадам поглянула на запис, і її очі дивно заблищали. — Справді?

Здавалося, вона хотіла сказати ще щось, але замість цього просто звела брови, кивнула, а потім подивилася на попередню сторінку книги. Тоді Мері, нахилилась вперед і побачила щось дивовижне. Попередній запис виглядав так само. Там було зазначено:

Мадам рвучко закрила книгу.

— Ось так. Рада була з тобою познайомитись.

Вона поклала книгу до шухляди і подала Мері конверта.

— Тут наші навчальні плани. Платню ми обговоримо пізніше, але мені здається, що ми будемо дуже вдячні тобі за твою щедру пожертву. Багатьом талановитим учням навіть не спало на думку, що маленький перший дар буде не тільки дуже добре прийнятий, але хтозна.

Це може стане відмінним початком для академічної кар'єри. Коли знайдеш час подумати про це, я впевнена, ти все побачиш в новому світлі.

— Я не розумію, — здивувалася Мері.

Мадам ласкаво посміхнулася:

— На все свій час, люба, на все свій час. Зараз для тебе все таке нове… Завтра, о десятій, ми обговоримо, в яких класах ти будеш займатися. Трошки по суті справи, я думаю, трошки практики з астролябії, для управління польотом, але я абсолютно впевнена — дочці такого батька можна буде одразу приступити до перетворень.

— Дякую вам, — Мері зраділа так, що у неї в голосі стало чути не тремтіння, а лише легеньке хвилювання. — Зараз, мені здається, я повинна поспішити. Мені час додому, Мадам. Моя тітонька любить, щоб до шостої тридцять я вже вмилася, перевдяглася і…

— Здається мені, — м'яко сказала Мадам, дивлячись на годинник на стіні, — що ти, напевно, встигнеш. Я боюся, що наша приватна посадкова смуга вже недоступна для тих, хто не проживає тут постійно, але Денні напевно приготував тобі мітлу біля дверей.

Це виявилося правдою. Він чекав в густих сутінках, біля підніжжя парадних сходів, стискаючи в руках маленьку мітлу, яка була абсолютно спокійна, немов звичайнісінька мітла. Вона була так схожа на нормальну мітлу, що Мері, з полегшенням збігши сходами в свіжу вечірню прохолоду, на мить страшенно засумнівалась. А чи була насправді її ранкова подорож? Чи справді, вона літала? Чи зможе вона літати знову?

— А вона знайде дорогу? — з острахом запитала Мері.

Містер Фланаган весело посміхнувся.

— Чи знайде? Вони завше самі вибирають собі дорогу, і ця домчить тебе, куди треба. Стрибає вона, як твій паршивий коник. Ти, головне, тримайся. Всідайся поки сама, дорогенька, а я візьму кота. Ну, ти, вгамуйся! — Це було сказано вже мітлі, яка стала стрибати і кидатися з боку в бік, щойно Мері спробувала вилізти на неї.

— Дай мені потримати Кота, — сказала мадам Мамблхук і вийняла Тіба з рук Мері. Тіб пирхав і голосно нявчав, голос його чомусь піднявся до вереску, коли мадам Мамблхук захопилась прив'язувати мотузку до ручки мітли.

— Стій тихо, ти! — закричав містер Фланаган. — Тримайся, дорогенька! — Він дав мітлі ляпаса і заволав: — Ану, хутко додому!

Це спрацювало. Все було як і раніше, лише тепер мітла вже не робила вибриків, а плавно мчала, як ракета. Березові прути свистіли в повітрі, наче крихітні моторчики. Потім мітла промчала над величезним деревом, біля огорожі парку і полетіла до розриву в важких вечірніх хмарах, де ще виднілось згасаюче сонячне світло. Швидкість була така, що Мері мало не задихнулася.

Тіб теж. Коли вони одним величезним стрибком відірвалися від землі, раптово пролунав такий вереск, ніби його душили.

Хмари зімкнулися навколо Мері, темно-сині, сірі, коричневі, а потім, раптом, золотисті, схожі на задимлене, яскраве полум'я, що здіймається вгору. В ту мить їй було важко оцінити їх красу. Вона втискалася в мітлу, гукала затихлого Тіба і шукала розрив у морі хмар, який би позначав спуск.

Ось і він. Величезний чорний проміжок, що нагадував чорне озеро. Мітла кинулася до його краю, крізь палаючі вогнем хмари, потім круто шугонула вниз, до оповитої вечірніми сутінками Червоної Садиби.

Вона ковзнула по верхівці липи, викликавши цілий дощ осіннього листя, яке закружляло над головою Мері, наче зграя кажанів. Почувся шелест і свист гілок, мітла різко сіпнулася, ніби вдарилася об щось — або, вирішила Мері; це Тіб, що до того тримався, як реп'ях, раптом стрибнув прямо в липову крону. І справді, коли мітла приземлилася на галявину, в велику купу коричневого листя, Мері повернулася і виявила, що мотузка зникла, а рука її ніяк не може намацати теплої шерсті.

— Тібе! Тібе! Спускайся! — тихо покликала вона, коли злізла з мітли, вдивляючись в густу крону великої липи. Вона побачила кінець мотузки, що звисав з