Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"

Польща (і навіть вам не Росія). Там дороги, газончики, усе вилизане. Бацька зарплату нормальну дав». При спробах посперечатися я завжди програвав, принаймні в очах співбесідників. Сам лишився із висновком: чим менше людина знає, тим твердіше вірить у власні переконання. Діалог, як правило, неможливий. Ти можеш або погодитись, або — неправий і крапка. Аргументи цього: «я знаю» або «ти не знаєш». І про Польщу та Білорусь — я не дуже й дивуюсь таким порівнянням, бо коли ти живеш у країні з описаними чудасіями і твій президент править ще з часів Союзу (як і керманичі більшості[10] сусідніх держав, із похибкою у кілька років), і часто-густо він вважається класним, бо «сильний мужик», такий собі Чингізхан, то різниця між Польщею і Білоруссю зовсім не очевидна.

Разом з тим відмінності між Узбекистаном і Росією не помітити важко. Там більше грошей, туди їдуть на заробітки, себто по хліб, і звідти видовища — телевізійний шоу-бізнес. Збіса велика різниця в тому, що мелькає перед очима — одяг, машини, торгові центри — як між нами і тою ж таки Польщею наприкінці дев’яностих[11].

Врахуйте, що узбеки бачать Росію переважно столичну — Москву і Пітер, де найбільше будують. То як би дивно це не звучало, але Росія для Центральної Азії є чимось таким, як для нас Європа, також не райська, але значно краща.

Одна інтелігентна й освічена жінка, з якою ми розговорилися на автобусній зупинці, сказала, що вчилася в Європі. «Де?» — «У Санкт-Петербурзі!» Незвична для нас Європа, чи не так? Але все вірно, а Західної Європи тут або не існує, або вона споганена «тихим» російським слівцем.

Щодо неіснування, то уявіть собі Японію для пересічного Українця: кіно, кімоно, гейші, чайна церемонія, переповнені міста, хитромудра малесенька техніка і надто це все далеко, аби бути реальним. Це не Польща — де родичі і збір полуниць, не Німеччина, звідки возилося несправні холодильники й телевізори, і навіть не Італія або Іспанія.

Щодо слівця, то процитую далекобійника родом із Підмосков’я: «Украина и Россия всегда были вместе, а теперь Европа хочет себе забрать. Гнилая Европа! Да какой-то поляк всегда пастухом был, а хочет Украину в России украсть. Не пустят! Никто Украину не пустит! Да и зачем. Вот греки сейчас голодают, в Испании безработица... Я так все подсчитал (!), с Таможенным Союзом вам будет лучше». Сперечатися, звісно, зайве, бо він ЗНАЄ, хоч кіл на голові теши. Подібного я багато наслухався.

Тому я розумію позицію Доніяра.

Можу зрозуміти й імперські амбіції наших сусідів. А чого тут не розуміти? Варто лиш глянути на карту світу й усе стає ясно. Штука ще й у тому, що прийнято так дивитись. Так-так, покоління, тяглість...

Починав із нудження від «развалілі», а завівся про зовсім інше. Далі про Союз, точно. Скажу лише, що ця послідовність цілком доречна, бо коли про російську велич говорять здебільшого самі росіяни, то слово «развалілі» можна з чистою совістю розділити на більшість із п’ятнадцяти покинутих, сирітських, а колись і совєтських республік. Здається, тільки в при-балтів із цим усе гаразд.

Союз «развалілі», але нічого до пуття на його місці так і не збудували. Огорнуті ностальгією країни й міста — це зони совєтської матерії, яка ще не встигла остаточно розкластися. Заводи зупинилися, общєпіт уже не годує, союзпєчать не друкує. Лишились приміщення — від газетних кіосків до цілих промзон — і примарне уявлення про те, як вони можуть бути використані. Звідки, з тих же вкорінених уявлень і звичок, маємо союзного шти-бу бюрократію, медицину, освіту, соціальну сферу. І залишилось відчуття, що якось воно не так. А як може бути? Цей ровер ніколи добре не їхав. Просто спочатку його збирали (руки в шмірі й мозолях від інструменту), потім він був новим і блистів, котився так-сяк, людям хотілося вірити, що транспорт добрий і манера ним керувати — також.

Але підшипник заклинив. Та й чого чекати, коли той агрегат збиралося з великої кількості більших, менших, рихлих старих деталей, а головне — різнорідних і крадених. Залізо почало ржавіти, розпадатися, і замість того, аби викинути цей «лісапєд», його все підкручують, підтягують. На стару раму чіпляють дешеве китайське причандалля, аж скоро й до GPS дійде.

Чи корито. Було старе, тому й тріснуло, почало текти, потім геть розлетілось, але замість викинути, його скрутили дротом і продовжують лити туди помиї. Льоха жере! Половина харчу витікає, корито що далі, то менше придатне. Корпус загнив і на ньому завелась цвіль... Ясно, що з тим коритом, але воно лишилося у основі, хоч з’являються авта, пригнані з-за кордону, техніка, супермаркети, макдональдси, старфуд-си, снікерси й кока-кола.

І можна таке хоч до кого пришити. Було собі в Узбекистані Бухарське ханство, потім прийшли комуністи і взялися розбудовувати Узбецьку ССР, тобто УзССР, майже УССР. Не було б України, мали би узбеки нашу злощасну абревіатуру. Пішли в хід заводи, колгоспи, союзпєчать, общепіт і всіляка ідеологічна пурга: братні народи, Расія-мать, Масква-сталіца. Потім — «развалілі!» І на місці розвалу почав приживатися дешевий пластик. Старе відібрали, нове розвалилося, а натомість — нічого. Країна живиться недогнилими рештками уламків окраїн імперії. Це трохи нагадує «теорію перманентного похуїзму» з Жаданового «Депеш мод». Це на прикладі Узбекистану, але пам’ятаймо про «з».

Ми повертались додому. Зі слів далекобій-ників пересвідчились, що роздруковані заздалегідь мапи вкотре брешуть і добиратися з Астрахані до Ростовської області через Калмикію куди ближче через Волгоград. То від місць, де Волга впадає