Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"

Наздогнавши її уже на пагорбі, з якого починалося норданське узвишшя, я так одразу й запитав:

— Що сталося, Інго? Чому ти не зачекала?

— Це ти навмисне? — мовила вона, не притишуючи ходи.

— Що «навмисне»? — не зрозумів я.

— Намагався іти по одному стовбуру. Як Чорногора. Щоб довести, який ти сміливий?

— Ні, просто так… Цікаво.

— Краще зізнайся, як тобі було страшно. Туди, мабуть, ледве перейшов по середній колоді. А, повертаючись, вирішив уразити мене. Подивіться: я над водоспадом! Як еквілібрист над безоднею.

— Навіщо ти так, Інго?

— Тому що ця твоя «сміливість» у лапках нікому не потрібна. А якби зірвався? Про це ти подумав?

— Про таке не запитують. А якби зірвався Роман Чорногора? А канатоходці в цирку… Адже деякі з них…

— Але ж не можна у всьому наслідувати Чорногору! — обурилася вона й аж тепер зупинилася. — Не можна! Невже ти не розумієш цього? Він — каскадер, постійно тренується. Хіба йому вперше отак ризикувати? Та й народився у горах і звик до скель, до бурхливих річок.

— Я теж хочу тренуватися. І ти знаєш, що якби зараз я злякався, то не наважився б перейти цей місток, — все ще захищався я.

— Ну то й що? Я теж не наважилася б.

— Теж мені: порівняла! Ти — дівчина. А мені треба перевірити себе. В усьому. Чому ти не розумієш цього?

— Чому ж? Я розумію, але…

Я заперечливо похитав головою.

— Не розумієш. Ти хочеш, щоб людина була сміливою, але ніколи не наважувалася ризикувати. А цікаво… Скажи, тільки одверто. Мені дуже важливо знати це. Якби я злякався і не насмілився перейти… От, туди перейшов, а назад — ні. Адже ти перестала б поважати мене. Вважала б боягузом.

— Чому обов'язково «перестала б поважати»? — відповіла вона, трохи помовчавши. — Ну, злякався… Буває. Коли людина ризикує своїм життям, вона має право вибору: зважитися на ризик чи ні. Я навіть колись читала про це. Але тобі треба було повертатися, правда?

— Іншого шляху не існує.

— Тому я просто підбадьорювала б тебе, і ти поступово, дуже обережно, пройшов би серединою містка. Або покликала б когось із дорослих, щоб перевели.

— І навіть не насміхалася б?

— Ні, звичайно.

«Невже вона каже правду?» — не повірив я. І на мить уявив собі, як повелася б Натка, моя однокласниця і сусідка. О, якби Натка помітила, що я хоч на мить засумнівався, стоячи перед цим містком!., їй би вистачило цього на два місяці кпинів і знущань. Вона завжди була впевнена, що тільки одна знає, ким я повинен стати, як поводитися, про що мріяти і чим займатися. Моєму товаришеві, Вікторові, якого всі ми звемо Вікошею, це, звичайно, подобається. Йому подобається все, до чого вдається Натка. Він її просто обожнює. От тільки мені байдуже. Останнім часом оця його запопадливість навіть не дратувала мене. Інша річ — Інга. Може, вона тому й подобається, що зовсім не схожа на Натку?

— Ти не повірив мені? — мовила тим часом Інга, бачачи, що я уперто мовчу.

— Та ні, повірив. Просто незвично якось. Був упевнений, що ти ніколи не пробачила б мені боягузтва.

— І не пробачила б.

— Не розумію.

— Все залежить від того, коли і як це боягузтво проявляється. Навіть не знаю, як тобі це пояснити. От, якби ти не наважився ризикнути, рятуючи когось — тоді звичайно. Одначе й тоді намагалася б зрозуміти тебе, підбадьорити. Але не насміхалася б.

Ми обоє довго мовчали.

— Уперше зустрічаю таку дівчину, — нарешті наважуюся сказати те, що думаю, і несміливо торкаюся пальцями її волосся. Як мені хочеться погладити Інгу! Ледве стримуюся, щоб не зробити це. А вона, здається, нічого не помічає. Або, може, тільки вдає.

…У селище ми повернули не одразу. Я розповів Інзі про хатину в ущелині по той бік річки і про свої фантазування біля неї. Але, захопившись розповіддю, знову почав фантазувати. Відтак ми повернулися до річки і, мандруючи її звивистим берегом, ще довго з'ясовували, що б ми робили, аби вижити у тій хатині, прибившись до неї удвох.

До хребта ми доїхали тягачем, водій якого мав забрати нас через п'ять годин, повертаючись із будови. А далі, кілометрів зо два, йшли схилом дивовижно глибокої ущелини, понад якою бовваніли високі кам'яні брили, що здалеку нагадували постаті людей, які застигли у найвигадливіших позах. Неначе задивилися на ущелину і завмерли від подиву, вражені красою навколишнього краєвиду.

Попереду йшов Вічний Мисливець, за ним Роман, я і Чингіс. А замикав нашу невеличку колону Орест. Усі дорослі були з рушницями. Тільки ми з Чингісом ішли без зброї, як славетні мандрівники у супроводі охоронців.

— Романе, — запитав я, проходячи повз одного з кам'яних велетнів, в якого справді проглядалися голова, плечі… Одне слово, звичайна людська статура. Тільки й того, що без рук, та ноги приховані під кам'яним плащем. — Як ти думаєш, хто їх витесував?

— Витесував? — усміхнувся Роман. — Зливи. На берегах Єнісею таких химер безліч. Там можна зустріти й «орла», що сидить на скелі, і «пораненого оленя» і навіть «літаючу тарілку». Усе залежить від фантазії того, хто милується ними.

— А якути, евени і ми, нанайці, називаємо їх «кам'яними ідолами», — озирнувся Вічний Мисливець. — І ця ущелина вважалася чи то святою, чи заклятою. В усякому разі нанайські мисливці намагалися потрапляти сюди якомога рідше.

— Чому? — здивувався я. — Адже тут так красиво.

— Красиво, — кивнув Курун. — Але в тайзі нема місць некрасивих. Кожне по-своєму. Щоправда, тут почуваєшся якось незвично. Ось почнемо спускатися в ущелину…

Доказати він не встиг. Ми почули грізний рев і завмерли