Читати книгу - "Спокутий гріх"

Олег повернувся до свого авто. Емілія досі була непритомна.

— Ну що там? — не витримав Денис.

— Страшне, — почухав потилицю Суворін, важко зітхаючи. — В одній машині труп чоловіка. Вік не скажу. Обличчя дуже пошкоджене. У другій — двоє маленьких дітей. На вигляд не більше двох років. Схожі на близнюків.

— Це її діти? — важко задихав Долгаєв.

— Думаю — так. Вона точно твоя пацієнтка, — натякнув на психологічний стан жінки і спеціалізацію друга.

— Боже, дай їй сили це пережити, — професійно відчуваючи всю серйозність ситуації, важко зітхнув Денис.

— Тимуре, зроби щось, прошу! — кричала у слухавку схвильована Тамара — мати його доньки Діани. — Вона щодня на тому Майдані. Це добром не закінчиться. Як не розумієш! Ти взагалі бачиш, що там робиться? Сьогодні на Інститутській стріляли!!!

— Чого від мене хочеш? — сердився Батурін. — Діана — доросла людина з чіткою громадянською позицією. Як можу забороняти їй…

— Та кому потрібна буде її позиція, коли, не дай Боже, трагедія станеться?! — не дослухала Тамара. — Туди ж повно Беркуту нагнали. Господи!

Тимур промовчав.

Він уже й сам не знаходив собі місця. Зранку не міг додзвонитися ні дочці, ні її другові Максиму, з яким разом Діана ще ввечері пішла до активістів. Ситуація у місті реально вийшла з-під контролю. Боявся за її життя.

— Я знайду нашу дитину, — важко прохрипів у відповідь. — Потерпи.

Тамара відносно заспокоїлася й поклала слухавку.

Батурін перевів погляд на телевізор й від останніх кадрів ухопився за серце.

Раптом його телефон завібрував.

«Денис Долгаєв», — висвітилося на екрані.

— Не до тебе, брате, — скинув вхідний дзвінок.

Та Денис наполягав.

— Я не можу зара… — хотів було швидко пояснити, чому скидує Тимур, але друг перебив.

— Твоя Діана у нас! — закричав Долгаєв. — Поранена. Веземо у лікарню. Олег шитиме. Під’їжджай.

Тимур застовпів.

За мить зібрався. Повідомив Тамару і помчав до лікарні де працював Долгаєв. У ці страшні дні всі медичні заклади намагалися надати хоч якусь допомогу. Винятком не став і медичний центр, у якому працювали Денис з Олегом.

— Де вона?! — мов божевільний кинувся до Суворіна, коли нарешті добрався до медичного закладу.

— Уже в палаті, — серйозно відповів Олег. — Добре, що ми їх знайшли. Травми незначні, крововтрата також. Я все зашив. Слідів не буде. А от хлопець… Кудрявцев, здається…

— Що з ним? — запереживав Батурін.

— Тимуре, — сумно опустив очі лікар.

— Кажи! Не тягни! — не витримав й крикнув той.

— Там граната розірвалася. Максим накрив Діану собою. Йому відірвало руку. Це все, що знаю. Він був непритомним, коли його забирала медична бригада. Чи живий — не знаю.

— Куди повезли? — боляче стиснув руку Суворіну.

— Здається, у військовий шпиталь. Точно не скажу.

— Ясно, — витер піт з чола Тимур. — Веди до Діани.

— Тату, це страшно! — кинулася йому на шию дочка, коли ступив до палати й підійшов до її ліжка. Тамара вже була поруч. — Я в житті такого не бачила, — плачучи, трусилася. — На моїх очах убивали людей! На вулицях лежать трупи: прямо під дверима кав’ярень, куди я безтурботно заходила не раз, на тротуарах, по яких мирно гуляла щодня! Там всюди кров! Поранені з розірваними ногами, руками…

— Заспокойся, — притис дочку до грудей. — Чш-ш, ти у мене сильна, правда?

— П-равда, — схлипуючи, намагалася прийти до себе шокована дівчина.

— Максим! — раптом згадала. — Господи! Де він? Ми були разом! Живий?

— Все, все, — погладив її обличчя Тимур і поцілував у чоло. — Він живий. У шпиталі. Я зараз туди поїду, про все дізнаюся. Якщо потрібна допомога — підключуся. Тільки не переживай, сонечко. Обіцяєш?

— Об-біцяю, — ствердно кивнула головою Діана. — Їдь. Прошу, скоріше, — заблагала.

Тимур вийшов у коридор.

— То ти справді допомагатимеш покидьку, який ледь не вбив нашу дочку? — несподівано почув у спину голос Тамари.

— Ти знаєш більше, ніж я? — підійшов впритул і проштрикнув її гострим колючо-пекучим поглядом. — Чому так кажеш?

— Якби не він — Діани б там не було. Дівчинка ніколи не отримала би цього стресу й ран. Той бовдур покалічив їй обличчя і психіку…

— Він врятував їй життя!!! — на повні груди заревів Тимур.

Тамарі на мить здалося, що у неї на голові аж волосся заворушилося. Ехо від його крику розійшлося далеко по коридорах. Із деяких палат визирали хворі.

— Можливо, ціною свого, — гнівно процідив їй прямо в обличчя.

На тому повернувся й побіг східцями до виходу.

Тамара важко проковтнула комок, що застряг у горлі, й повернулася у палату доньки.

У шпиталі ніде було яблуку впасти. Деяких поранених оглядали прямо у коридорі. Операційні забиті.

— Кого ви шукаєте? — раптом почув голос лікаря Тимур.

— Хлопця, — хвилюючись, пояснив Батурін. — Максима Кудрявцева. Здається, у нього відірвана рука.

— Зачекайте, — попросив і щезнув за дверима.

— Є такий, — за кілька хвилин повернувся й підтвердив медик. — Зараз в операційній. Онде його батьки, — показав на дві постаті, що обнялися біля вікна. Чоловік заспокоював жінку. Вона весь час утирала мокре від сліз обличчя.

Тимур попрямував у їхній бік, але, не дійшовши кілька кроків, зупинився.

Не міг знайти потрібних слів, щоб звернутися. Хто-зна, як ці люди відреагують, коли почують, що їх син став калікою, рятуючи якусь дівчину?

— У вас також хтось із рідних поранений? — помітила його мати Кудрявцева.

— Моя дочка в іншій лікарні, — наче прокинувся Батурін. — Вона разом з Максимом була, коли…

— Вона жива? — запереживали за дівчину, мов за рідну, добродушні люди.