Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

тебе Красника аж тоді, коли небіж виїхав у Словаччину. Чи та хвойда з пошти була найпривабливішою з-поміж тих хвойд, до яких після рибалки забігав Ростик? Аж ніяк! Проте розписався він саме з нею, ґвалтовно, через тиждень після розлучення, бо мала родичів у іншій державі, де можна було сховатися від тебе, одуреної.

Отже, Красники можуть пишатися своєю помисливістю і благодійністю: один небіж, отримавши великі гроші за чуже житло, розкошує в Європі, другий — пальцем об палець не вдаривши, отримав садибу-лялечку на батьківщині, в курортній місцевості. А Софія?… Чужа кістка! Нехай шукає собі чоловіка! Якого? Де?

Досі на тебе облизувалися двоє. Не так на тебе, як на твій маєток. Інспектор райвно — опеньок у винному маринаді, котрого дружина вигнала з дому за «маринад», і підстаркуватий тренер з дитячої спортивної школи, який полапує на тренуваннях школярок і підночовує то в однієї, то в іншої розведенки — ніяк ціни собі не складе. Здалася ти їм тепер — гола, боса, без даху над головою. Дарма, що вродлива і завучка.

Може, посудитися з Красникам? Без рахунку в банку, без жодного папірця, що підтвердив би, скільки праці й власних коштів ти вклала в цю садибу? Сусіди могли б посвідчити, як ти старалася, але ніхто з них не піде в суд, щоб не зіпсувати стосунки з новим, «законним» господарем».

«Отже, працьовита, дбайлива Софіє, шукай собі куток і доживай віку одна, в злиднях!» — порадила вона собі, й жар обпалив їй глотку, сягнув вух, тімені. І жінці здалося, що з очей її випорскують іскри навпіл з попелом.

«Ще, не дай Боже, отримаю інсульт!» — злякалася вона і видибала на балкон — остудитися.

Шовковиста, миготлива напівтемрява м’яко впала їй на рамена. Вітерець, що пахнув солодше за всі парфуми світу, зашмигнув у ніздрі, лоскотнув вуха радісними стогонами жаб, розпачливим плачем самотнього кота, ритуальним погавкуванням собак, злизав шорстким, зимним язичком жар з обличчя, припав до вуст, закликаючи звільнити легені від обпаленого гнівом повітря; пірнув запазуш, притулився до серця — і жінці полегшало.

Вона спершу обвела пальцем контур гори, що темніла вдалині, опушена місячним сяйвом, потім теплі неяскраві квадратики вікон Геновефи й Васильки (старі заощаджували світло), «намалювала» на своїх воротах кумедну пичку, пригладила крони розгойданих вишень, і білі пелюстки посипалися з них на хідничок, вистелений рапавою, кольору перестиглих абрикосів плиткою, — дарунок будівельника, син якого виховувався в інтернаті, й прошепотіла:

— Це мій клапоть світу. І я нікуди звідси не піду. Хіба що мене винесуть… ногами вперед!

Вранці — спокійна, зосереджена — зійшла вниз приготувати собі сніданок. Красник уже засмажив собі її яйця й наминав їх з її хлібом.

Запитав:

— На службу?

— Так, — відповіла вона і ввімкнула свій електрочайник, який забула прихопити вчора.

— Де працюєте?

— В інтернаті для дітей з вадами розвитку.

— А чому не в нормальній школі?

— В інтернаті більше платять.

— Порядки… шлях би їх упік! — проплямкав Красник. — За дебілів платять більше, ніж за здорових, здібних дітей. А чому, запитую вас?

— Бо це особливі, нелегкі діти, — готуючи собі канапку, знехотя пояснила Софія.

— Та знаю я, знаю… Працював свого часу в Заліщанській райраді. Що засідання — балачки про калік і недоумків, а обдарованій людині нехай Бог помагає, так?

— А що робити? Постріляти їх? — гостро поцікавилася Софія.

— Не постріляти, а роздати в монастирі, на виховання ченцям, а також у родини священиків, які з амвонів проповідують нам милосердя. Ви знаєте бодай одного панотця, котрий узяв би в сім’ю каліку? Я — ні! А від громади вимагають, страшать карами…

«Боїться, що я прискаржу його священикові? І дарма. Знаю, що той скаже: «Якщо в тебе попросять сорочку, віддай і плащ!» А сам, коли його обікрали (винесли з будинку, і гривні, і валюту, й коштовності дружини), не сказав: «Бог дав, Бог взяв», а побіг у міліцію», — подумала Софія, а вголос розважливо (щоб не боявся її) підсумувала:

— Від громади в наш час можна сподіватися лише поради, а не заради.

Красник дружелюбно глипнув на неї:

— Ваша правда! — і запитав. — А з роботи коли повертаєтеся?

— Перед сьомою.

— Якщо будете готувати собі вечерю, то приготуйте й мені.

«Може, й справді з часом порозуміємося?» — подумала Софія.

Тижнів зо два вони замешкували як добрі сусіди. Красник час від часу купував якісь продукти (здебільшого недорогі), Софія готувала йому сніданки й вечері, розповідала про місто, про тутешніх начальників, які можуть йому посприяти (Красник, за фахом дантист, вирішив відкрити приватний зубопротезний кабінет для районних «віп»), далі, чемно попрощавшись, піднімалася нагору, стелила собі ліжко й стояла на балконі в довгій рожевій сорочці й такої ж барви шовковому халаті, допоки внизу не гасло світло, потерпаючи, з одного боку, що їй забракне мужності відмовити йому, якщо він прийде, а з другого — сподіваючись почути скрадливий постук у двері, бо відчула, що звикає до нього й бажає, щоб він покохав її.

Думала: «А чом би й ні? Я ще молода, гарна, добра господиня. Він також не з лопуцька: беручкий, енергійний. Наш шлюб легко й справедливо розв’язав би і його, й мої проблеми, повернув би мені найдорожчий для жінки скарб — спокій і впевненість».

Але Красник не квапився здійснювати її надії. Палав бажанням якнайшвидше орендувати пристойне приміщення в центрі міста й установити вже придбане на гроші вуйка найсучасніше стоматологічне обладнання, завдяки якому в його клініці «Пріма дент» буде обслуговуватися вся районна знать. В будні повертався додому пізно й, повечерявши, відразу лягав спати, а в неділю до обіду дивився телевізор, а по обіді до сутінків куняв у гамаку під вишнями, а вона згори, сховавшись за шторами, позирала на нього, як голодна кицька на шмат сала, й подумки прикликала його до себе. Але марно! Виспавшись на свіжому повітрі, він повертався в будинок і