Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Свєтка відповіла, не припиняючи рюмсати:
— Та хіба ж я проти? Та він же впертий, як віслюк!
— Він побив тебе?
— Краще б побив.
Прочинилися двері, крізь них несміливо зазирнув Сашко:
— Мам, а можна…
Лариса обрубала сина:
— Зачекай-но п’ять хвилин!
Сашко сказав трохи наполегливіше:
— Та ви з тіткою Свєтою вже дві години розмовляєте!
Лариса відповіла крижаним тоном:
— Я сказала: п’ять хвилин!
Сашко причинив двері.
Лариса звернулася до Свєтки:
— То що там у вас трапилось?
— Кому сказати, не повірять, чим я себе викрила. Повернувся Олексій з рейсу. Вчасно повернувся, очікувано. Все, як годиться: сувеніри, дарунки, шмотки. Я до приїзду хату мало не язиком вилизала, наготувала смачненького. Нагодувала, викупала, біля себе поклала…
— А далі що? Не тягни!
Свєтка розридалася ще сильніше:
— А ранком я спросоння почала його торсати за плече та й кажу: «Сергію, прокидайся, на роботу спізнишся!». Думала, Олексій нічого не второпав. Коли він прокидається, мовчки снідає, мовчки збирає речі і найбуденнішим тоном каже: «Ну, я пішов. Більше не повернусь. Порадуй свого Сергія».
Лариса кинула на подругу трохи зневажливий погляд:
— М-да. Ну й дурепа ти, Свєтка!
Сашко вдруге прочинив двері.
— Мам, будь ласка, на хвилинку!
Лариса з прикрістю звернула таки на нього увагу:
— Ну, що ти хочеш? Тільки швиденько!
— Мене Оленчині батьки запрошують в село. Там будуть кабана забивати. То треба допомогти. Завтра ввечері повернусь. Зате нас кров’яною ковбасою пригостять!
Лариса відповіла поспішно, аби спекатися настирливого сина і залишитися з подругою:
— Добре, добре, їдь!
Та коли Сашко радісно вибіг із кухні, навздогін добавила:
— Тільки Мишка візьми з собою!
Хто б сумнівався, що без нього Сашка нікуди не відпустять.
Так і сталося, що через якусь годину в автобусі, що прямував з Миколаєва в Степове, на подвійному сидінні сиділи Мишко з Оленкою. Мишко зачаровано дивився в вікно з абсолютно щасливим виглядом.
Сашко сидів позаду них з випадковим попутником і часто-густо поглядав на Оленку. Попутник звернувся до Сашка, аби побалакати. Трапляються такі, й не рідко:
— От ніяк не здогадаюсь, хто з вас хто один одному?
Сашко не дуже охоче відповів:
— Отой пузань — мій брат.
Попутник примружився:
— А ота струнка дівчина — наречена?
Сашко з острахом глянув на Оленку, чи не чує вона розмови. Але Оленка жваво розмовляла з Мишком і нічого не чула. Чи начебто не чула.
А Сашкові промайнула думка, що, вже як виникла, не кидала його. Не кидала, коли їх стріли Оленчині батьки — дядько Микола та тьотя Емма. Не кидала, коли надвечір вони сиділи у дворі на галявині, в центрі якої два чоловіки обсмажували в соломі забитого кабана. Не кидала, коли вони з Оленкою, перезирнувшись, непомітно вийшли через хвіртку з двору.
Мишко цього навіть не помітив. Він загубився серед інших дітлахів, що як горобці посідали на паркан з жердин і очікували на ласощі.
Що то були за ласощі! Підсмажені вуха від кабана, хвіст, шкуринки. Просто з полум’я! Через це у багатьох обличчя були замурзані сажею. І в Мишка, звісно, також. Але ніхто не це анітрішки не зважав! Бачила б мама! Та чи зрозуміла би? Але ніде правди діти: Мишко серед замурзаних дітлахів, після цілоденних забав як от ловля на смолу павуків, виливання ховрахів, а потім ще й білування кабана, як ніколи почував себе щасливим!
А Сашко теж почував себе щасливим, ідучи сільською дорогою і тримаючи Оленку за руку. Як зазвичай Мишко. І нарешті думка, що муляла його цілісінький день, набула закінченого вигляду. Він зрозумів, що хоче одружитися з Оленкою.
Підлітки вийшли за село. Сашко порушив мовчанку:
— Гарні у тебе батьки! Гостинні, доброзичливі.
Оленка всміхнулась:
— Та у нас в селі всі такі.
Сашко вдихнув на повні груди:
— Як же добре у вас тут!
— Звісно, що добре, — підтвердила Оленка. — Все своє: і ковбасний цех, і олійниця, і млин. І коней у нас вирощують. Добре селяни живуть…
Мабуть, Сашко мав на увазі дещо інше. Але сперечатися не став.
Оленка вела далі:
— А мій батько тебе розмовами не втомив? Він у нас трохи балакучий.
— Навпаки, дуже цікаво було послухати. І ніяковості не відчувалось. Стріли нас з Мишком, наче все життя знали. Ну а нагодували — досі шлунок тільки-но що не лускається! А вареники які ж смачні! Думав, ще один — і досить. А з’їв ще ледве не десяток!
— Це в селі найперше: нагодувати гостя.
Непомітно спустилася ніч.
Село залишилось десь позаду. Ноги занурювалися в теплий дорожній пил як в перський килим. Дорога бігла й бігла далі, залишаючи обабіч скошені поля.
Збоку дороги було намощено височеньку скирту соломи.
Обидва підлітки одночасно відчули одне й теж саме: вони добряче притомилися.
Сашко зізнався перший:
— Відпочиньмо трохи? Я трохи стомився.
І поліз на скирту, не дочекавшись відповіді. Оленка озвалася трохи глузливо:
— Не звик пішки? Все більш тролейбусом?
— Не пробуджуй в мені спортивну злість! А то на спір підемо до Миколаєва. І хто ще перший втомиться!
Оленка відповіла примирливо:
— Добре, добре! Не підемо в місто. Як же ми тут Мишка залишимо?
— Та він, схоже, тут би залюбки залишився. Давай-но руку, допоможу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому дзвенять цикади», після закриття браузера.