Читати книгу - "Ганнуся"

— Так то вчора було, — заступився я за квочку. — А сьогодні бачиш, який чудовий день! Тож і не хочеться їй у темряву лізти. Правильно, Горобчику?

— Все може бути, — ухильно сказав Коля.

Почали ми заганяти квочку до кухні, але з того нічого не вийшло. Рознервувалася квочка, розкудкудакалася на весь куток і таки дременула в кукурудзу.

А на цей гамір звідкілясь прибіг півень і почав страшенно обурюватися.

— Куд-куди! — репетує, мов навіжений, — куд-куди! — Чого це ви, мовляв, за нею ганяєтеся, що вона вам поганого зробила?

— Так у нас нічого не вийде, — зауважила Ганнуся. — Доведеться, мабуть, цю квочку ловити.

— Ага, — підтримав її Коля, — доведеться ловити, іншого виходу немає. Інколи квочки покидають гніздо.

— Але це так довго, — поморщився я. — Ні, треба придумати щось інше.

— А що саме? — запитала Ганнуся.

Я замислився.

— Ну, насипати, наприклад, зерна. А на ньому розкласти сильце.

— Так-так! — палко підтримала мене Ганнуся. — Розкладемо вели-и-ке сильце, а самі заховаємося в кущах. Прийде квочка зерно клювати, а ми — смик за мотузку!

— І квочка в наших руках, — підтримав її Миколка, але тут же розсудливо додав: — Та ще невідомо, чи спіймається вона в сильце. Може, й зовсім не прийде.

— Прийде, нікуди вона не дінеться, — запевнив я його і, не гаючи часу, скомандував: — Нумо, Ганнусю, збігай в комірчину по зерно! А ти, Колю, принеси моток шпагату. Я його в тебе на стіні бачив.

Зробили ми все, як і задумали. Потім заховалися за кущами порічок і почали чатувати на квочку.

Тільки першою прибігла не квочка, а той же півень. Розгрібає він зерно лапами, скликає курей:

— Ко-ко-ко!

Мерщій, мовляв, біжіть сюди, а то буде пізно!

На цей заклик збіглися всі кури. А було їх аж восьмеро. І миттю розклювали квоччині зерна.

Довелося Ганнусі ще раз збігати до комірчини.

І знову першим був півень.

— Так я до вечора бігатиму по зерно, — незадоволено зауважила Ганнуся і змахнула рукою. — Ану, киш звідсіля!

Від несподіванки півень підстрибнув, зачепив лапою сильце і сам себе спіймав.

Помиляється, ой, як помиляється той, хто гадає, ніби переляканого півня легко звільнити з сильця! Поки ми з Горобчиком розплутували мотузку, він показав нам усе, на що тільки здатні його крила, кігті і дзьоб. Дісталося навіть Ганнусі, що хоробро кинулася нам на допомогу. Неушкодженою залишилася лише Наталочка. Вона завбачливо сховалася за шаплик і звідтіля стежила за нашими героїчними зусиллями.

— Нічого не вдієш, — зауважив я, коли ми визволили півня з сильця і він знову опинився на волі. — Треба її ловити.

Так, іншого виходу в нас не було.

І почалися великі лови!

Ганнуся з Колею бігли уподовж ліси і голосно кишкали. Вони робили це для того, аби квочка не перелетіла через вулицю і не подалася в чужий город. А в чужому городі за нею не дуже поганяєшся.

Я орлом злітав над капустяними грядками, хвацько, немов олімпійський чемпіон, стрибав через кущі та огудиння. Наталочка тупцяла слідом, наче нитка за голкою. За нею залишалася стежка потолоченої городини. Ох, і попаде нам за таке від мами!

А попереду з відчайдушним кудкудаканням бігла, ледь торкаючись землі, біла квочка з чорним чубчиком на своїй пришелепуватій голові.

На наше щастя, бігала вона недовго. Невдовзі ми загнали її у неширокий проміжок між повіткою та очеретяним парканом. З одного боку відсапувався я, з іншого — Коля з Ганнусею.

А Наталочка все ще воювала з огудинням.

Якусь хвилину я відсапувався. Тоді скомандував:

— Ану, женіть цю кляту квочку на мене!

— А вона від тебе не втече? — запитала Ганнуся. Я навіть обурився.

— Таке скажеш! Та мені колись доводилося знаєш, які м’ячі ловити? Я три роки був воротарем шкільної збірної з футболу! А тут якась недощипана квочка…

Але я геть забув, що квочка — не м’яч і летить не по прямій, а як їй заманеться.

Спочатку вона намірилася проскочити між мною та повіткою. Я негайно змістився в той бік. Проте в останню мить квочка різко змінила напрямок і кинулася поміж мною та очеретяним парканом. Я виконав відчайдушний воротарський стрибок, але трохи не розрахував, і бідна моя голова, мов торпеда, по самісінькі плечі врізалася в очеретяний паркан.

А квочка спокійнісінько перелетіла наді мною.

Перше, що я побачив, коли протер очі, - на вулиці стояв Миколчин батько і з ошелешеним виглядом розглядав мою окрему голову, що жила собі незалежно від рук і ніг.

— Що це з тобою? — поцікавився він, коли трохи прийшов до тями.

— Так, нічого особливого, — якомога байдужіше відказав я, відпльовуючись від очеретяної потерті. — Це в нас гра така.

Микола Іванович недовірливо похитав головою:

— Нічого собі гра! Де та голова, а де ноги… Чи не Микола мій її вигадав?

— Ні-ні, - поспішив я заспокоїти його.

Коли я нарешті вивільнив голову з ліси, то побачив, що Миколка з квочкою в руках стоїть поруч. Я звівся на ноги і вражено втупився в неї.

— Як тобі вдалося її піймати? — запитав я.

— Дуже просто, — відповів Миколка. — Вона в повітку забігла.

Та на цьому мої неприємності не закінчилися. Квочка ніяк не хотіла всідатися на яйця. Вона виривалася на волю не гірше, ніж півень, і пронизливим кудкудаканням скликала на допомогу курей усього села.

— Не інакше як голову втратила з переляку, — висловила здогад Ганнуся.

— Якби