Читати книгу - "Роза Вітрів"

Октябрьов входив до кола наших спільних з Єжи друзів. Було, по молодості, разом вибиралися на всілякі відкриття виставок «на повечеряти», трамбували собі черевця канапками й цукерками, заливалися халявним алкоголем і розгулювали залами з фізіями, на яких відбито кайфування від світу в цілому й від живопису, що висить на стінах, в тому числі. І це була сердечна правда — ми дійсно кайфували, позаяк млосне відчуття важкості у шлунку додавало чималого позитиву напаскуднішим полотнам. «Блиск і вбозтво підарасів» — кпинила я, спостерігаючи, як хлопці поглинали їдло. Це було нашим стилем життя, нашим девізом, причиною і наслідком будь-чого. Блиск і вбозтво підарасів.

Октябрьов розповів, що він вступив до аспірантури при академії. Вчиться. На вихідних продає там само на Андріївському, говорить, що нібито воно непогано, але все одно не те.

— У тебе є шанс, який випадає одному з тисячі, а то ще більше! — покрикував він на мене.— Ти можеш продавати полотно не за двісті баксів, а за дві штуки! У тебе є визнання й популярність. Ти єдина, хто реалізує нашу спільну мрію. Ти ж пам’ятаєш, про що ми мріяли? — допитується він, дихаючи алкогольним душком мені в обличчя. Неприємний такий став. Хоч і не можу зрозуміти чим саме.

Так, я пам’ятаю, про що ми мріяли. Тоді, у Львові, коли сиділи вночі на якомусь даху, курили дешеві сигарети, пили портвейн прямо з пляшки, турботливо передаючи його з рук у руки, позаяк добряче підморозило і грошей лишилося твердо обмаль. Нас тоді прибилося четверо горобчиків і горлиць: Єжи, я, Октябрьов і Софійка. Софій-ка — кришталева й мереживна володарка Октябрьовсько-го серця, чиї очі, як блакитні лагуни, а вуста, як медові печери. Так казав Октябрьов. Софійка — акторка другого плану театру Леся Курбаса.

Зверху нас ловили на невидимі ґачки на сріблястих лісках, що звисали із зірок. Нічне Місто колихалось і співало, як золотоголосі Сирени в глибинах середньовічного індастріалу. Пахло корицею, яблуками і щурами. Ми ж виснули на даху, тремтіли од холоду і збудження, курили дешеві сигарети, добре хоч із фільтром, ковтали по черзі портвейн й лементували наперебій, що хочемо змінити цю планету. Що ми надіслані до цього світу, аби його вдосконалити, і зробимо це за допомогою Сили Мистецтва! Що ми разом, ось, нас четверо, перевернемо все з ніг на голову! Як робили до того визначні живописці. Ми писатимемо маніфести й трактати про нове Мистецтво, котре було зачате і розродилося в наших душах, ми плюнемо в миршаву фізію фіґуративу, вийдемо за рамки навіть безпредметності, пірнемо за царину невідомого й несвідомого, зійдемо на вістря абсолюту й стрибнемо звідти у безвість й всесвітню славу...

— Розо, у тебе є шанс донести щось людям.— продовжує ґвалтувати поряд з моїми вухами Октябрьов. Публіка, що юрмиться довкола, занепокоєно задивляється у наш бік. Я киваю, киваю.

— Так-так. Я знаю. Я знаю, Октябрьов. Але. не можу. Виявилось, мені нічого сказати. Нічого сказати, крім білого кольору. Вважай, що я кричу, перекрикую світ німим ротом.

— Ти жодного не продала? — з повним відчаєм у голосі питається він.

— Жодного. Всі вони лежать по майстернях. Я не маю права, ці полотна не належать мені. Розумієш? Вони не мої! Не мої! То не я їх пишу! Так, моїми руками, але не я! Не маю права продавати.

— Пані Розо, кхи. я перепрошую, але можна Вас на кілька хвилин? — хтось діловито добре поставленим голосом варнякає ззаду. Ще не озирнувшись, знаю, що це 5 канал. Таки не вдалося від них укритися.

— Зараз. Бувай, Октябрьов, якось побачимося,— поспіхом обіймаю його за плечі та йду до стіни з полотнами наговорювати на камеру інтерв’ю.

В руках смердючі лілеї. І втомлені заколисані троянди. Червоні, жовті, рожеві. Мені хотілось би білих.

Журналістка робить підводку:

— Сьогодні в одній зі столичних галерей відбулося відкриття нової виставки молодої художниці Рози Вітрів. Три роки тому вона вчарувала серця столичної арт-тусівки своєю лаконічністю й простотою ліній, витонченістю сюжетів й відвертістю кольорів. І сьогодні Роза дивує й тішить публіку своєю свіжістю й молодістю...— Якось так тупо мені це все звучить. Намагаюсь не дивитися ниць, це страшенно негарно — опускати очі, коли про тебе говорять. Кладу погляд на спини людей. Цікаво, їм стає від нього важче? — Розо,— повертається до мене журналістка й підсовує синенький поролоновий мікрофон ближче.— Ви не є світською людиною.

— Це правда,— погоджуюся.

— Про вас майже нічого достеменно не відомо. Ви зникаєте й виринаєте нізвідки з новою виставкою. примушуєте вкотре говорити про Вас.— Я мовчу і киваю. Журналістка починає нервуватися. Либонь, я пропустила кілька своїх реплік.— Дозвольте спитати, чим Ви займалися з часів останньої виставки?

— Подорожувала, збирала новий досвід,— показую долоні, складені жменьками, тримаючи квіти під пахвою.— Писала нові полотна, які тут представила. Тут уся я, та, якою себе набула, знайшла, відкрила чи загубила. «Димм-ммм» — це відмова від кольорів на користь внутрішнього, моя мантра.

Журналістка пантеличиться, відіймає у мене мікрофон, вставляє натомість у кадр своє обличчя. Журналістка, певно, вважає себе ведучою світських хронік. Я достеменно знаю, що редактори виріжуть усе, що я тут верзу, що це буде максимум хвилинний сюжетик — п’ять полотен, загальний план, масовка, рука ведучої з мікрофоном і кілька моїх реплік, накладених на відео, і дві секунди моєї пики.

— Які ваші плани на майбутнє? — питається вона. Я вдаю, що обожнюю це питання.

— Поки що ніяких. Але всі плани в мене суто творчі,