Читати книгу - "Антипедагогічна поема"

Аврора Чингізівна ошелешено на нього вирячилася: «Невже я після вдвічі перевиконаної вчительської норми можу скидатися на проститутку? Напевно, так. На чорта я сьогодні нап’яла на себе коротку спідницю?»

— Пішов ти на… — почала Аврора і затнулася: «Що краще сказати цьому дебілові? „Пішов ти на хер“, чи „на х#$“, чи „к %$%ній матері“?» — однак несподівано для себе вилаялася дуже толерантно: — Пішов ти к чортовій матері!

Відчинилися задні дверцята машини, і за водієм, на шкіряному сидінні, вона побачила Гіроя.

Аврора зітхнула з подвійним полегшенням: отже, вона не схожа на проститутку, навіть у короткій спідниці, це раз, два — це добре, що вона не матюкнулася: що про неї подумав би Гірой?

— Не лякайтеся — свої! — всміхнувся своєю арійською усмішкою Юстас. — Давайте я вас підкину додому.

Аврора не заперечувала. Було трохи незручно влазити в машину в короткій спідниці, з торбою учнівських зошитів для перевірки, з кульком із відремонтованим взуттям і маленькою дамською сумочкою. Врешті торби й сумочка опинились на колінах у її Гіроя.

— Як там мої двері, стоять? — спитав Гірой.

Аврора ледь стрималася, щоб угідливо не пробелькотіти щось на зразок: «Ой, я вам так вдячна за двері, давайте все-таки поділимо видатки на двох, адже я також винна у тому, що сталося. Я давно мусила поміняти замок!».

Однак її стримав внутрішній голос, що зазвичай відповідав за її почуття гідності.

«Будь сама собою!» — наказала вона собі і промовила:

— Стоять, як… Як би це делікатніше сказати, стоять, як штик, полковнику! Дякую.

Ті два квартали до Аврориного дому затяглися: Аврора жила в центрі Києва, вечорами, а особливо по п’ятницях, тут завжди були корки. Звичайно, вона швидше дійшла б пішки… Однак на м’яких шкіряних сидіннях було так приємно сидіти… І вона солодко позіхнула.

«Нічого, трохи відпочину», — подумала й автоматично відключилась.

Яке ж було її здивування, коли вона прокинулася біля свого під’їзду. Судячи з усього, Гірой і водій терпляче чекали, поки вона виспиться.

— Ви що, весь цей час чекали? — приголомшено спитала Аврора.

Юстас кивнув головою.

— Навіщо? — це було запитання, яке не потребувало відповіді.

Вона почала похапцем збирати манатки: торби з зошитами і взуттям.

Юстас притримав торби:

— Я поможу.

Аврора була такою виснаженою, що не заперечила і навіть не думала про можливі наслідки, аж поки почула наказ Юстаса водієві: «Їдь, я передзвоню».

— Єсть! — сказав прапор.

«Я не поняла, він що, зібрався у мене гостювати? Блін! У мене ж там кіт не валявся!».

Увійшовши в її квартиру й окинувши поглядом кімнату, де кіт не валявся, він серйозно сказав:

— Мені подобається у вас!

Аврора здивувалась:

— Що тут може подобатись? Я, як бачите, далеко не взірцева господиня.

— Саме це мені й подобається. Ви не в’єте гнізда, Авроро. Жіночі гнізда мене відлякують. Потрапляючи туди, відчуваєш, що на тебе хочуть надіти ошийник і посадити на ланцюг.

«Мерсі за комплімент!» — подумала Аврора, а вголос сказала:

— Взагалі часом такі «не-гнізда» можуть викликати негатив. Наприклад, ви, напевно, з роботи і хотіли б повечеряти, а в мене нічого нема.

— Я й сам можу приготувати! — знайшовся Юстас.

— Ви не зрозуміли: у мене ВЗАГАЛІ нічого нема! — виразно повторила Аврора. — Я, висловлюючись вашою термінологією, — Аврора «Невийгніздо» по-справжньому, по-дорослому!

— Я такої жінки ще не зустрічав! — усміхнувся він з часткою захоплення і, побачивши мішок з картоплею в коридорі, додав:

— А це що таке, бува, не картопля?

— Вона.

— Отже, ми врятовані. Займайтеся своїми справами, а вечерю зроблю я.

Аврора отетеріла.

Полковник віддав їй наказ. Нічого собі! Я йому що — прапор?

Однак вона не стала випендрюватися. Хай буде, як буде.

Більше за все на світі цієї хвилини їй хотілося прийняти гарячу ванну і вмоститися в ліжку. Але не буде ж вона цього робити в його присутності: він подумає, що вона натякає на інтим…

Вона з ваганням поглядала на ванну.

— Ви, мабуть, хочете прийняти ванну і вагаєтеся через двозначність ситуації? — неначе прочитав її думки Юстас («Ти — мій Шерлок Холмс!» — промурмотіла Аврора подумки). — Обіцяю не думати про вас нічого поганого. Це ваш дім, робіть, що хочете!

Аврора спалахнула:

— Дякую, що дозволили! — і тут же пожаліла: «Зараз він образиться й піде, і я залишуся без вечері».

Але він не образився, тільки розсміявся.

«От бачиш, Авроро, лишайся самою собою, і все буде як слід!»

Коли вона вийшла з ванни, то побачила на кухонному столі гору дерунів.

«Він — мій ідеал!» — подумала вона, однак, знову ж таки, не змогла вичавити з себе сльози зворушення.

Дерунами вони з Гіроєм напхалися ледь не до гикавки.