Читати книгу - "Химерне сяйво"

Ринсвінд принюхався. На цій скелі запахло смаженим. Запах, здавалося, надходив згори і прямував відразу ж до його шлунка.

— Ти відчуваєш тут якийсь запах? — запитав він.

— Думаю, це бекон, — відповів Двоцвіт.

— Сподіваюся, що бекон, — сказав Ринсвінд, — бо я маю намір його з’їсти, — він підвівся і пошкандибав уперед крізь хмари по хиткій кам’янистій поверхні, вдивляючись у вологу млу.

В передній або ж носовій частині скелі, біля невеликого багаття сидів, схрестивши ноги, щуплявий друїд. На його голові була зав’язана під підборіддям хустина з промасленої шкіри. Орнаментованим серпом він помішував на сковорідці бекон.

— Ум, — сказав Ринсвінд.

Друїд підвів погляд і впустив сковорідку у вогонь. Він підхопився і з ворожим виглядом стиснув у руці серп — в усякому разі, настільки ворожим, наскільки це можливо для людини у довгій вогкій білій нічній сорочці та промоклій хустині.

— Попереджаю, з викрадачами я поводжуся суворо, — сказав він і від душі чхнув.

— Ми допоможемо, — сказав Ринсвінд, не в змозі відвести очей від бекону, що вже пригорав. Це начебто збило з пантелику друїда, який — як помітив Ринсвінд з деяким подивом — був досить молодим; він припускав, що молоді друїди теоретично існували, але ніколи їх собі не уявляв.

— То ви не збираєтесь викрадати мою скелю? — здивувався друїд, опустивши трохи серп.

— Я навіть не знав, що це можливо, — відповів Ринсвінд спроквола.

— Перепрошую, — обережно втрутився Двоцвіт, — здається, ваш сніданок підгорає.

Друїд глипнув на багаття і безпорадно замахав над ним руками. Ринсвінд кинувся на допомогу — за лічені хвилини, наповнені димом, чадом і метушнею, все закінчилося загальним тріумфом з приводу кількох врятованих шматочків добряче обвугленого бекону, що виявилося набагато ефективнішим для налагодження добрих стосунків, аніж цілий підручник з дипломатії.

— А взагалі, як ви сюди потрапили? — спитав друїд. — Ми перебуваємо на висоті п’ятиста футів, якщо я знову щось не наплутав зі своїми рунами.

Ринсвінд намагався відволіктися від думок про висоту.

— Ми ніби заскочили на хвильку, коли пролітали неподалік, — пояснив він.

— Спускаючись на землю, — додав Двоцвіт.

— От тільки твоя скеля перервала наше падіння, — пробурчав Ринсвінд. Його спина на ті слова тут же відізвалась тупим болем. — Красно дякуємо, — додав він.

— Я ж бо думав, ми нещодавно увійшли в якусь турбулентну зону, — сказав друїд, котрого, до слова, було звати Белафон. — А це, виходить, були ви, — він здригнувся. — Зараз, напевне, вже ранок, — відзначив він. — До дідька правила, я повезу вас у височінь. Тримайтесь.

— За що саме? — поцікавився Ринсвінд.

— Ну, просто проявіть загальне небажання випасти на ходу, — порадив Белафон. Він вийняв великий залізний маятник зі своєї сорочки і енергійними рухами кілька разів гойднув ним над вогнищем.

Довкола них скупчилися хмари і з’явилося відчуття страшенного тиску, а тоді, несподівано, скеля виринула у сонячне світло. Піднявшись на кілька футів понад хмарами, вона вирівняла курс у холодному ясно-блакитному небі. Хмари, які ще вчора ввечері здавалися відчужено далекими і жахливо надокучливими сьогодні вранці, тепер були пухнастим білим килимом, що простелявся в усі сторони: лиш кілька гірських вершин стриміли, наче острови. Позаду скелі вітер завихрив хмари у нестійкі завитки. Скеля...

Вона була близько тридцяти футів завдовжки, десять футів завширшки і вилискувала блакиттю.

— Яка дивовижна панорама, — сказав Двоцвіт, вбираючи обрій сяючими очима.

— Гм-м... а що нас втримує у повітрі? — спитав Ринсвінд.

— Переконання, — відповів Белафон, викручуючи поділ своєї сорочки.

— Аякже, — завбачливо підтакнув Ринсвінд.

— Підтримувати їх у повітрі — нескладно, — зауважив друїд і, піднявши вгору великого пальця, ковзнув примруженим поглядом уздовж своєї витягнутої руки на гору, що виднілася вдалині. — Що складно — так це приземлитися.

— Ти ж не думаєш так насправді, еге? — сказав Двоцвіт.

— Переконання — це те, що тримає вкупі увесь всесвіт, — вів далі Белафон. — Безглуздо стверджувати, що все це — завдяки магії.

Ринсвінд ненароком глипнув униз через хмару, що ставала дедалі тоншою, на засніжений краєвид, все ще дуже від них віддалений. Він знав, що перед ним — ненормальний, та останнім часом вже якось звик до такого; якщо все, що було потрібно, аби не впасти з такої висоти, — це слухати цього шаленця, він був готовий слухати безкінечно. Белафон всівся на землю, звісивши ноги через край скелі.

— Слухай, перестань тривожитись, — сказав він. — Якщо ти й далі думатимеш про те, що ця скеля не повинна була б ото зараз летіти, вона може тебе почути й зрештою погодитись, — і тоді виявиться, що ти мав рацію, розумієш? Видно, що ти не цікавишся сучасними концепціями мислення.

— Схоже, твоя правда, — мляво погодився Ринсвінд. Він намагався не думати про каміння на землі. Він намагався думати про скелі, що ширяють, мов ластівки, носячись по всіх усюдах зі щирою радістю, шугаючи в піднебесся, наче...

Він з прикрістю усвідомлював, що йому це не надто добре вдається.

Друїди Диска пишалися своїм прогресивним підходом до вивчення таємниць Всесвіту. Звичайно, як і друїди деінде, вони вірили у загальну єдність всіх форм життя, цілющу силу рослин, гармонійність річного циклу та у доцільність спалювання живцем будь-кого, хто не сприймав усе зазначене з належною повагою, проте вони також довгий час серйозно розмірковували над сутністю світу і сформулювали ось таку теорію: