Читати книгу - "За браком доказів"

Тому я сказав лише те, що він бажав почути, грав свою роль, змішавши докупи самовпевненість і тверезий професіоналізм.

В аеропорту Ґардемуен панував хаос і затримки рейсів. Снігопади засипали Естланн, у Центральній Норвегії штормило, Вестланн заволокло туманами. Я провів три години серед плаксивих дітей, зрозпачених батьків, розгніваних бізнесменів, купив собі покетбук, зміст якого зовсім не відповідав заголовку на обкладинці, з’їв дорогу й геть несмачну перекуску, а тоді налаштувався на довге чекання, бо більше не було чим зайнятися. Відчуття було таке, ніби я в дорозі вже тиждень. Я думав про Маґнуса Саннторва, про хворобу, яка довела його до жахливих вчинків. Може, якщо добре подумати, то не так вже він і відрізняється від інших. Скільки раціональності у вчинках тих, кого я відвідав за останні дні? Убивця, якому шкода лише себе самого, і юний забіяка, якому, здається, не шкода нікого.

Я вийняв телефон, побачив купу пропущених дзвінків — усі від Карли. Вона залишила повідомлення на автовідповідачі. Я слухав її захеканий голос.

«Привіт, це я. Тобто Карла. Я лише хотіла запитати… чи ти сьогодні приїдеш додому. Я хотіла дещо з тобою обговорити. Ото, власне, й усе… Дайся чути, коли зможеш».

Це може зачекати, подумав я.

Дзеленькнуло нове повідомлення, цього разу від авіакомпанії. Рейс далі затримується. Я вирішив взяти собі вихідний до понеділка.

— Ти так і не перетелефонував, — перше, що сказала Карла, зазирнувши в двері до мого кабінету в понеділок уранці.

— Мені здалося, що справа не нагальна, — відповів я. — Але, у будь-якому разі, я вже тут. Про що ти хотіла поговорити?

— Про далгаймську справу.

Я відчув укол нечистого сумління.

— Послухай, я сказав, що можеш записати собі години, лише як знайдеш щось суттєве. Не розумій буквально. Звісно, тобі заплатять за твою працю, у розумних межах, звичайно.

Вона зробила невизначений жест рукою, ніби відмахувалася від цієї теми.

— Добре, але…

— Тобі гроші потрібні чи ні?

— Звичайно, потрібні, але я хотіла поговорити не про гроші. Я розкопала дещо дивне.

— Дивне — це що?

— Один сумнівний момент. Навіть два, насправді.

— Послухаю. Але сядь, бо я нервуюся, коли ти миготиш перед очима.

— Рухаючись, я ліпше думаю, — запротестувала Карла, та все ж сіла. — По-перше, я перевірила хронологію. Як ти знаєш, Маґнус Саннторв утікав вже й раніше. Того разу він теж утікав додому, щоб позбавити життя своїх родичів, але його встигли схопити майже в самому центрі Далгайма.

— Так, пригадую.

— Добре, а чи знаєш ти, скільки минуло часу від моменту його втечі до затримання?

Я похитав головою.

— На це я не звернув уваги.

— Від Берґена до Далгайма майже сто двадцять кілометрів, а ще Маґнус добирався обхідними шляхами. Він заночував просто неба й лише вранці упіймав попутне авто до роздоріжжя перед Далгаймом. Водієві пасажир видався таким дивним, що він відразу, щойно висадивши Маґнуса, зателефонував до поліції. Суть у тому, що Саннторв витратив на дорогу понад добу.

— Я бачу, куди ти хилиш, — кивнув я. — Цього разу він дістався додому значно швидше.

— Усього лиш за дві години після втечі Маґнуса вся його родина була мертва. Питання: як він зумів так швидко добратися?

— Погоджуюся, справді, дивно. У матеріалах справи це зазначено?

Карла рішуче похитала головою.

— Ні, ніде ані слова!

Я їй вірив. У роботі вона була дуже ретельною.

— Може, і цього разу під’їхав автостопом?

Карла з сумнівом глянула на мене.

— Тоді йому страшенно пощастило, та все ж неясно, чому про підозрілого пасажира водій згодом не повідомив поліцію.

— Твоя правда, — сказав я, трохи подумавши. — Та чи має значення, чим він добирався, якщо був на місці злочину?

— Хтозна… Просто мені здалося дивним, надто впадає у вічі. Ми ж шукаємо факти й розбіжності, пазли, яких бракує, щоб скласти головоломку. Ось це і є таким пазлом.

Я кивнув, мусив визнати її слушність.

— Ти казала про два моменти. Другий який?

Карла підвелася, знову заходилася міряти кроками кабінет.

— У рапортах поліції розбіжності фактів не відображено.

— Такий рапорт був у матеріалах справи? — запитав я. — Може, я прогледів?

— Ні, але я попросила його надіслати.

— Навіщо?

Карла зупинилася.

— Щоб упевнитися, що я нічого не пропустила.

— І вони отак відразу й виконали твоє прохання?

— Я послала е-мейл від твого імені, — незворушно відповіла Карла, ніби посилати запит від чужого імені найзвичніша річ на світі.

Я зітхнув.

— То в чому ж розбіжність?

Карла обійшла стіл, стала поруч і поклала переді мною аркуш. Вона пахла милом і шампунем.

— Глянь на хронологію, — Карла тицьнула пальцем в аркуш. — Маґнус утік приблизно о третій пополудні. Уже через п’ять хвилин поліція отримала повідомлення про його втечу з Саннвікена. Ще через сім хвилин оповістили всі патрульні групи, надали прикмети й застерегли бути обачними при затриманні втікача.

— Дуже ефективно