Читати книгу - "Бій під Крутами"

Учасників, що тепер перебувають, як і я, на еміґрації, а саме: сотника Модеста Семирозума, бувшого юнака Чорпіту, бувшого юнака Заквалинського (нині майора польського війська), полковника Лощенка та інших, до кого дійде цей звіт-реляція, — подаю за свідків правдивости описаних подій. Взоруй же, наша молоде, на своїх попередників спід Крут і завжди в усіх своїх починаннях пам’ятай, що найсвятішим для нас було, є і буде — не 3-й Інтернаціонал, а Бог і Україна![5]

Біографічна довідка:

Борис Григорович Монкевич народився 25 березня 1896 року у Кам’янці-Подільському. Сотник армії УНР. Командував сот­нею 4-го Запорозького ім. Богдана Хмельницького полку. ­Історик, автор кількох книг, присвячених боротьбі УНР проти більшовицької Росії. У 1929 році опублікував книгу спогадів «Бій під Крутами». Помер 7 лютого 1971 року.

Крути — це перший етап великої і страшної боротьби Українського народу за визволення, це Ґолґота українського студентства, української молоді. Масова загибель української молоді в бою під Крутами показала, що раз витягнутий меч — піхва повинна бути відкинена. Ці перші жертви потягнули за собою нові й нові лави борців. Велике горе викликало незломне бажання боротьби до перемоги. Тіні крутянських героїв кликали до продовження цієї боротьби.

З боку сучасної військової науки події під Крутами своїм масштабом і в стратегічному відношенні не можуть мати жодного значіння, але з боку морального вони втілили в собі й Маренго, й Ватерлоо, й Седан.

Разом з революцією 1917 року прийшло й національне відродження українського народу.

Найвидніщі уми нашого відродження спочатку непохитно вірили в російську демократію, вірили в те, що російська революція приносить визволення всім народам і думка про могутню і непорушну монолітність великої Росії була міцно прищеплена в українських угрупуваннях.

Цілком зрозуміло, що ці угрупування не мали своїх певних державних українських ідеольогій і більшість з них годувалася запозиченими радикальними течіями російської суспільності.

І ці найвидніщі наші уми прийшли з великим революційним багажем, але малим державним досвідом. Скоро корабель української держави опинився в їх руках і поплив, неозброєний, без певного курсу.

Треба було творити військо — підвалини цілої державної будови. Але українська влада більше цікавилася військом не як збройною силою, а лише як сконцентрованою масою людей, яка була добрим ґрунтом до агітаційної праці й насаджування соціялізму.

Борячись за «українізацію» армії, вона головно стреміла до одержання, так би сказати, монополю на агітацію серед цієї зібраної маси людей.

З кінцем 1917 року скінчилося і свято революції, настав грізний час для України. Озброєні сили большевиків, за­володівши вже східним шматком України, йшли до нашої столиці Києва двома сильними арміями. Одна армія під ­командою Єгорова йшла по залізниці Харків— Полтава—Київ. Друга армія під командою Ремигова посувалася в напрямку Курськ—Бахмач—Київ.

Загальне керівництво большевицькими операціями було в руках Муравйова, а сили ворога складалися з великої кількості піхоти й артилерії.

Крім того, з боку Жмеринки—Козятина посувалися здеморалізовані частини російського гвардійського корпусу, стримувані до того часу 1-м українським корпусом генерала Скоропадського.

Помалу це залізне кільце звужувалося й наближалося до Києва.

Трудно в історії знайти більш трагічне положення.

Українське Правительство опинилося майже безборонним з відкритими кордонами держави.

Наказом нашого Військового міністра ще в половині грудня оголошено загальну демобілізацію української залоги столиці.

Цим Український Уряд позбавляв себе останньої оборони. Наслідком цього наказу трагізм положення подвоївся, бо полки, які були опорою Центральної Ради, як, наприклад, Сердюцька дивізія, демобілізувались на протязі кількох днів, натомість полки збольшевичені й здеморалізовані, як Солойдачники, понтонний баталіон та інш., залишилися в повному складі й своїм ворожим настроєм та поважним числом становили велику небезпеку в центрі самої столиці.

При такому стані речей розпочалася гарячкова праця по організації спротивлення наступаючому ворогові. І тут віді­грало велику ролю українське студентство, українська шкільна молодь м. Києва.

Доцільним буде тут подати кілька фактів з життя цієї молоді в час революції.

Ще в червні місяці 1917 р. з ініціятиви кількох українських гуртків, тоді ще російських середніх шкіл, відбулися збори представників українців середнєшкільників м. Києва в українському клюбі «Родина».

На тих зборах ухвалено організувати всіх середнєшкільників в оден союз під назвою «Осередок Українських Середнє­шкільних Організацій м. Києва».

На зборах прийнято резолюцію, в якій середнєшкільна молодь висловлює готівність віддати себе на послуги Україн­ському народові.

«Осередок» об’єднував біля себе 2000 учнів одного лише Києва.

Виконавчий орган «Осередка» розпочав активну працю і вже за який місяць всі міста України були покриті густою сіткою «Осередків». Почав виходити орган комітету «Каміняр».

Сама молодь розпочала культурну працю серед війська, а також виступила в ролі агітаторів за українське національне відродження. І коли в серпні оголошено в Києві маніфестацію вірності української молоді, то перед будинком Центральної Ради пройшов могутній похід цвіту української нації. Перед Центральною Радою вітав молодь зі слізьми на очах батько нашої кооперації Левицький і, наче передчуваючи свою близьку смерть, сказав:

«Діти, квіти наші. Вітаю вас, що прийшли нас змінити в тяжкому бою за вільну Україну. Вже небагато лишилося нам жити, але погляд на ваші стрункі лави, готові на всі жертви задля щастя рідного краю, дають нам можливість спокійно вмерти, бо ж ми певні, що боронитимете те, що ми досі зробили. Благословляю ж вас до дальшої світлої праці, хай Бог вам допомагає».

У відповідь йому залунало: «Хай живе вільна Україна».

І цей заповіт Левицького невдовзі ця молодь виконала.

Пройшло ще два місяці, й Україну проголошено самостійною Державою. Найвищий ідеал