Читати книгу - "Останній берег"

свої широкі обійми, що п'ялися аж до самісінького обрію. Синім маревом палало під спекотним сонячним промінням безмежне море. Подорожани сиділи, милуючись неосяжними блакитними просторами, і на душі в Арена поступово випогодилося — вона знову відкрилася назустріч світові, захоплюючись красою і величчю життя.

Трохи перепочивши, мандрівці напилися з крихітного джерела — чиста холодна вода струменіла поміж бурих скель, збігаючи вниз із чийогось чудового саду, розташованого на схилі пагорба. Арен пив довгими ковтками, а потім занурив голову у крижану воду. Нарешті, втамувавши спрагу, він підвівся і голосно прочитав кілька рядків із "Моредових подвигів":

"Хвала фонтанам Шеліета,

Сріблястому дзюрчанню вод!

Та я іменням заклинаю:

Хай славен буде той струмочок,

Що напоїв мій спраглий дух!

Це розсмішило Яструба, і самому Аренові раптом також стало весело. Він, як пес, труснув мокрою головою — і бризки води золотом спалахнули в останніх променях призахідного сонця.

Однак час було повертатися до міста. Ніч застала мандрівців у дорозі — вони саме повечеряли купленими у присадкуватого вуличного пиріжника перепічками з рибою. У вузьких провулках швидко стемніло.

— Нам треба поспішати, хлопче, — сказав Сокіл.

— До човна? — з надією запитав Арен, хоч і знав, що не до човна вони підуть, а до того обшарпаного будинку над смердючою канавою, до порожньої, страшної, огидно занедбаної комірчини з брудними віконницями.

Хейр уже чекав на них біля входу. Він запалив каганець, щоби присвітити їм на темних сходах. Крихітний вогник поривчасто хитався і мерехтів, а на стінах у дикому танці метлялися невиразні тіні.

Хейр зумів десь роздобути ще один благенький матрац, аби гості мали на що сісти, однак Арен навіть не глянув на той солом'яник, а всівся просто на підлогу біля дверей. Двері відчинялися назовні, тож, правду кажучи, юнакові годилося би чатувати на сходах. Проте залишитися у темному, ніби домовина, передпокої було понад його снагу, та й за Хейром не завадило би припильнувати.

Тепер колишній чаклун поводився спокійніше і тремтів менше. Він почистив зуби, вмився і розмовляв цілком розсудливо, хоча й виглядав трохи збудженим. При світлі каганця його очі здавалися темними проваллями, нагадуючи погляд хижого звіра. Хейр недорікувато намагався умовити Яструба пожувати дурман-зілля.

— Я хочу взяти тебе... взяти тебе з собою. Ми підемо тим самим шляхом. Але я мушу знати, що ти готовий... Тобі потрібне зілля, бо інакше ти не встигатимеш за мною...

— Я гадаю, що зможу піти з тобою і без дурману.

— Тільки не туди, куди я вирушаю зараз. Закляття... не мають там сили. — Здавалося, він просто не може вимовити слів "чарівник" і "магія". — Я знаю, що ти можеш дістатися до... ну, в те місце... ти знаєш, за стіною. Але це не там. Я поведу тебе іншою дорогою...

— Якщо ти підеш попереду, я подамся за тобою.

Хейр похитав головою. Його колись вродливе обличчя побуряковіло. Вряди-годи він крадькома позирав на Арена, але звертався лише до Яструба:

— Послухай, що я скажу... Існує два типи людей, адже так? Такі, як ми, і решта людських істот. Або, інакше кажучи, дракони і всі інші... Люди без Сили не живуть, а скніють. На них можна взагалі не зважати. Вони не розуміють своїх снів, бояться темряви. Натомість інші, народжені владарювати, не бояться пірнути в пітьму. Ми маємо Силу, щоб зважитися на це.

— Ми маємо Силу, допоки пам'ятаємо Істинні імена речей.

— Але ж Імена там втрачають будь-який сенс — ось що найголовніше, розумієш? Річ зовсім не у тім, що ти робиш саме те, що тобі треба, і розумієш, що саме ти робиш. Закляття там безсилі. Ти повинен усе це забути, викинути з голови. А дурман стане тобі у пригоді: ти забудеш Імена речей, довкілля стане примарним, і тоді ти зможеш зазирнути в іншу дійсність, потрапити в інший світ. Я ось-ось подамся туди, а тому, якщо хочеш дізнатися дорогу, роби те, що я кажу. А я кажу те, що сказав мені Він. Ти повинен панувати над людьми, щоб отримати владу над життям. Тобі належить розкрити таємницю. Я міг би назвати тобі Ім'я... але що таке Ім'я? Ім'я загалом — нереальне, не настільки реальне, не назавше... Дракони не можуть туди потрапити. Дракони смертні. І всі також смертні. Я нині зажив стільки зілля, що тобі мене нізащо не наздогнати. А втім, це пусте! Якщо я заблукаю, то ти виведеш мене звідти. Пам'ятаєш, у чому секрет? Пам'ятаєш? Смерті не існує. Нема смерті, нема! Ані тобі просяклої смертним випотом білизни, ані трухлявої домовини! Кров просто висохне у венах, наче ріка, і зникне... Немає страху. Немає смерті. Всі Імена зникли, щезли всі слова, і страх також зник. Покажи мені таку місцину, де б я міг заблукати, покажи мені, мій пане...

Натужно затинаючись, Хейр продовжував торочити нісенітницю. Він наче виспівував слова якогось закляття, хоча насправді в його белькотінні не було ані крихти здорового глузду. Арен вслухався у цю маячню, намагаючись бодай щось уторопати, та де там! Мабуть, таки даремно Яструб відмовився спробувати дурман-зілля... Як він зможе зрозуміти, про що базікає Хейр і що то за таємниця, про яку не хоче чи не може розповісти цей юродивий? Адже що їм іще тут робити? Але в цю мить Арен перевів погляд зі спотвореної дурманом фізіономії Хейра на профіль чарівника і збагнув, що Яструб уже, можливо, здогадався, про яку таємницю йдеться. Обличчя мага було твердим, наче вирізьблене з каменю. Де й поділися колишня кирпа і добродушно-недолугий вигляд? Енладський купець Сокіл зник. Натомість на підлозі перед юнаком знову сидів могутній чарівник, Архімаг Земномор'я.

Тепер Хейр лише щось тихенько мимрив. Він сидів, схрестивши ноги, і монотонно похитувався. Обличчя його геть зів'яло, нижня губа відкопилилася. Архімаг, котрий знаходився навпроти нього, осяяний тьмяним світлом каганця, що стояв на підлозі між ними, мовчки взяв Хейра за руку і міцно тримав її у своїх долонях. Арен навіть не помітив, коли це сталося. У послідовності подій раптом з'явилися якісь прогалини, хвилини небуття, часові провалля.

Відколи вони прийшли сюди, минуло принаймні кілька годин, тож тепер було вже далеко за північ. А якщо Арен засне, то чи не зможе і він піти услід за Хейром у ті його химерні сни і дістатися туди, де починається потаємний шлях? Тепер юнакові здавалося, що в цьому немає нічого надзвичайного. Але ж він мусить пильнувати вхід! Вони з Яструбом майже не