Читати книгу - "Синi етюди"

- Нiкоторого гвоздя! Спольняй, що требують.

Рудий мiлiцiонер досадливе почухав потилицю:

- Слиш, Савко, а могорич i не помiшав би, їй-богу!

Але млинкiвський голова нiчого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастiвських скринь шмаття, а "старостi" наказав негайно подати пiдводу.

Зарепетували, заскиглили баби; заметушився "староста".

Зашумiв Солонський Яр.

У кожнiй хатi розчинено скриню й повибирано з неї одiж на пiдводу. А вiд'їжджаючи, Савко пообiцяв ще й спалити все голохвас-тiвське кубло, коли острожники не з'являться доброхiтно в Млинки.

Скоро загiн iз пiдводою зник у лiсi, i до хатiв посунулись чоловiчi постатi. I довго чути було грiзний гомiн у Солонськiм Яру.

III

У Млинках гомонiв базар. Декiлька осiлих тутешнiх циганчат сiпали коней за хвости й вигукували, як двiстi лiт тому.

Бiгали, лопотiли перекупки.

А бiля блискучих гiр горшкiв стояли поважнi гончарi Полтавщини.

Савко й рудий мiлiцiонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськiм Яру, i викрикували:

- Люди добрi, пiзнавайте своє добро!

Пiдходили, лапали одiж, хитали головами, але нiхто не ризикував пiзнати своє.

В натовп падало бiле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кiнським потом, i мукали покiрнi корови.

…До Савка пiдiйшов низенький чоловiк в обiдранiй свитинi. Обличчя йому стягнуло зморшками, i здавалося, що вiн плаче.

Полапав зелену хустку, погладив її нiжно й ледве чутно промовив:

- Конешно, Дуньчина… Дуньки моєї… Але раптом зник кудись: впiрнув у натовп. Тiльки бiля "потребiлки" вiн пiдiйшов знову до Савка й тоненько, нiби горох розсипав, запитав:

- А що, Савко, чи не чути, довго ще вiйна буде?

А потiм ще полапав зелену хустку й зiдхнув про себе:

- Конешно, Дуньчина…

…Мекають вiвцi. Через базар пройшла отара, i пил сховав сонце. Десь викрикують щiтники й бiжить гул за вигiн, де стоять забитi панськi будiвлi.

- Люди добрi, пiзнавайте своє добро.

…Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спинi бiсового батька пiзнаєш.

Рудий мiлiцiонер виблискує червоним носом, i вiд нього далеко несеться дух самогону.

Iще з годину походили - нiхто не признає…

- Що за напасть!

Пiшли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття бiля шафи.

…В Радi повно народу.

Зайшло декiлька чоловiка в кiмнату голови:

- Не так ви робите, Савка, не слiд його виносити на базар.

- Чому це?

Пiдiйшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:

- Тут вони.

- Хто це?

- Та солончани ж, голохвастiвцi.

Вдарив себе Савко по потилицi:

- Так он воно чого нiхто не визнає!

Покликав рудого мiлiцiонера:

- Зараз збери хлопцiв, треба оточити, голохвастiвцi тут.

Похитав головою рудий:

- Де там їх тепер найдеш… Давайте, мабуть, удвох.

Нiколи Савковi базiкати, схопив гвинтiвку й побiг. Ходить повз гончарiв, нiби горщики уважно розглядає, а сам оком уп'явся в натовп.

Грає сонце в горщиках, i весело виблискують тори гончарського добра.

А голохвастiвцi, мабуть, запримiтили щось недобре - до коней пiшли.

Нарештi Савко побачив їх. Кинувся у натовп.

Але вже було пiзно: тiльки пил закурив до вiтрякiв, що на полтавський лiс.

- Гай, держи!

Савко нацiлився й вистрiлив.

Галас! Галас! Галас!

Але голохвастiвськi конi зникли вже за вiтряками.

Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого мiлiцiонера - й гайда за солончанами.

…Затривожився базар, гончарi заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворiв.

Тiльки щiтники уважно розглядали свiй крам у скриньках i ще закликали до себе наляканий нарiд.

Десь кричала перекупка:

- Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрi, держiть злодiя!

IV

…Темна наша батькiвщина. Розбiглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обнiжках своїх золотих ланiв. Блукає вона за вiтряками й нiяк не найде веселого шляху.

…Болить наше мiльйонове серце, i хочемо запалити їй груди своїм комунiстичним сяйвом… Темна наша батькiвщина…

…Змиленi конi зупинилися на узлiссi. Сказав Савко:

- Втекли!

В рудого мiлiцiонера од скаженого бiгу нiс був. мов та цибуля.

Втирав хусткою пiт.

- Повернемо, мабуть, додому, чи що?

- Нi! Гайда на Солонський Яр.

- Та чого ж ми поїдемо?

- А того, що треба видивитись, осточортiли вже.

Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло телiпатися. Але Савко був упертий.

Поїхали. За пiвверстви зупинились, позлазили з коней i з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподiвався, що бiля дворiв буде метушня, але по вуличках нiкого не видно було: i яр, i лiс, i село - усе ховалося в зеленiй тишi.

Так перебули, мабуть, з пiвгодини. Потiм Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.

Коли посiдали на конi, в лiс зайшов уже вечiр, i знову гостро пахло молодняком. Зiрвався заєць i залопотiв по листях.

(…Темна наша батькiвщина, i темнi в нiй лiси. Тягнуться вони на Полтавщинi мовчазно на захiд, на пiвдень).

…Казав мiлiцiонер:

- А може б, помирилися… Слиш, Савко?

- Нiззя…

- А то, їй-богу, могорич запили б…

Савко гостро дивився в гущавину.

Сонце, мабуть, упливло за обрiй, i в лiсi ходив уже важкий присмерк.

Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтiвку. Але в цей момент гримнув випал, i далеко пiшла грiзна луна.

Конi рвонулись i кинулися з лiсу.

Засвистiв вiтер.

Гримнув ще один випал, i зашумiв лiс вiд цокоту копит: за млинчанами летiла погоня з голохвастiвцiв.

Рудий мiлiцiонер зупинив коня:

- Братцi, не бийте!

Але Савко розумiв, що йому милостй не буде. Як божевiльний, гнав вiн свою кобилу на Млинки.

- Цок! Цок! Цок!

Iще далеко позаду солончани, але Савковi треба бiгти до вiтрякiв, поки острожники не вискочать iз лiсу.

- Цок! Цок! Цок!

Свистить вiтер у вухах. Гнiда кобила запiзнилась, важко дихає на дерева… (Невже навздоженуть?)

…Свистить вiтер.

…Нарештi Савко вискочив у поле.

На заходi жеврiло (конало) небо. Десь горiли бур'яни пiд огнем польового повiтря. Поле горiло бур'янами.

Знову гримнув випал - то вискочила на узлiсся ватага солончан.

Савчина кобила пролетiла ще декiлька крокiв i гепнулась на землю.

Захропла.

Савко залiг за кiнський тулуб i почав одстрiлюватись.

Ватага зупинилася.

Але то був один момент: одразу ж солончани пiшли в обхiд.

Тодi Савко рачки полiз до Млинкiв.

Бiля вiтрякiв вiн випустив останню кулю й кинувся до першої хати.

Ускочивши у двiр, вiн залiз пiд комору…

…Скоро в дворi були й солончани.

…Млинки наче вимерли, тiльки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши пострiли, млинчани поховались по хатах,