Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

І Мавр розповідає мені про енергетичний ритуал. Виявляється, його недарма проводять рівно опівночі. У цей час сонце в надирі.

— Де?

— В надирі. Це точка, протилежна зеніту. Ти колись бачила Сонце в зеніті? У найвищій точці неба?

— Ні.

Він зітхає:

— І я не бачив. Та однаково, воно там, за хмарами, піднімається у зеніт. А вночі опускається в надир, до нас під ноги, і знову починає рух нам назустріч…

Мені здається, що він марить. Та я все одно уважно слухаю.

— І в цей момент усе можливо. Все. Іноді здіймається сильний вітер, такий, знаєш, що можна налітатись на весь день наперед… Там, у клубі, хіба не здавалось, що ти купаєшся в сонці? У сонячному світлі?

Він дуже точно змальовує мої відчуття. Отже, і з ним бувало те ж саме. Я кажу йому про це. Він усміхається.

— У мене прожектори ніколи не засвічувались. Тільки у тебе. Так яскраво… Але цього замало. Енергією треба вміти керувати. Енергію треба збирати, передавати, акумулювати. А ми не вміємо. Поки що. Тієї сили, що ти вихлюпнула в клубі, вистачило б на підзарядження двом або трьом… Це ще не Завод.

… А я вже вирішила, що Сонце з неба знімаю!

— Завод? Ти кажеш про Завод?

Він морщиться:

— Ну, це для красного слівця… Насправді Завод є, звичайно. Але нам туди не потрапити.

— А якби?

Він мовчить. Розмірковує.

— Знаєш, — каже врешті, — я б дітей своїх переправив… на Завод. Кажуть, там є поряд селище… де живуть щасливі люди. Абсолютно щасливі.

— Так не буває.

— Не буває… — Він зітхає.

— Не хвилюйся за дітей. Вони схожі на тебе. І на Перепілку.

— Дякую. Я знаю.

* * *

Я вперше за кілька років бачу енергетичне шоу збоку. Це мрія кожного пікселя — і водночас кошмар. Адже якщо тобі сниться, що ти спостерігаєш за шоу збоку, — отже, ти запізнився на роботу. Отже, тебе вигнали.

Хто тепер працює на моєму місці?

Я згадую Єву. Не можу не згадувати її, коли на екрані вкотре засвічується цей дурнуватий рядок: «Енергетичне шоу для вас, городяни!»

Я сиджу, звісивши ноги, на підвіконні п’ятдесят шостого поверху. Звідси екран, віддзеркалений на хмарах, видно майже повністю. Хіба лівий нижній кут трохи затуляє сусідня вежа.

Екран дивовижний. Я не можу розрізнити на ньому крапки-пікселі. Він видається єдиним, насиченим усіма барвами… веселки? Так мені казали в дитинстві. Та що таке веселка, я не знаю.

Картинки рухаються — люди ходять і розмовляють, нечутно відкриваючи роти. Справжні люди. Потім їх змінюють намальовані. Потім справжні й намальовані перемішуються. Смішно штовхаються, б’ють одне одного подушками, кидаються тістечками… Мені раптом страшенно хочеться тістечок. Здається, я не їла їх багато років.

Показують світло-овець, на яких росте вовна, що фосфоресціює. Показують, як їх стрижуть. Показують одяг із такої вовни. Супер. Це реклама.

Показують… Я примружую очі. Лише на одну мить показують величезний зелений простір, укритий деревами. Деякі вищі, деякі нижчі. Може, це і є гори?

«Енергетичне шоу для вас, городяни!» Я й не помітила, як пролетіли двадцять хвилин. Екран повільно згасає — згори вниз. Унизу ще довго біжить рядок: «Енергетична поліція попереджає: операції з енергією небезпечні для вашого…»

Екран згасає.

Зараз усі пікселі, збуджені й радісні, натовпом сунуть до роздягальні. І ми з Свою могли б зараз іти разом з усіма.

Чи шкодую я?

Єва померла. Вона випадково помилилась під час шоу, у неї не було запаски. Якби вона не помилилась, її б не оштрафували. Якби не оштрафували, ми б не пішли шукати дилерів. Якби ми їх не знайшли…

Можливо, все склалося б інакше.

А може, й ні.

* * *

Кілька днів стоїть такий щільний туман, що ні з п’ятдесятого, ні з двохсотого поверху нічого не видно. Немає міста, немає сусідніх веж. Нема й вітру. Ніхто нікуди не літає.

Ліфтер змащує блоки, Перепілка вчить дітей читати. Алекс і Мавр сидять на підвіконні, звісивши ноги над безоднею, в руках у обох — мегафони.

Вони базікають із сусідами. Просто так, знічев’я.

Мегафони дуже спотворюють звук. Металевий і трохи моторошний, він лине далеко, долаючи навіть туман. Людську мову, пропущену крізь мегафон і відстань, неможливо розрізнити. Тому тут, в Оверґраунді, на цей випадок виробилась особлива мова, що складається виключно з голосних.

Алекс чи то говорить, чи то співає. Виходить ніби пташиний крик, він летить у туман, за кілька секунд приходить відповідь. Я нічого не розумію, зате Алекс і Мавр розуміють чудово. Мавр смикає шнурок на руків’ї мегафона (підзаряджає слабенький акумулятор), кричить щось дуже коротко й дзвінко. Приходить відповідь — і обидва, Алекс та Мавр, аж заходяться від сміху, ледь не падають з підвіконня, а я стою, почуваючись повною дурепою. Ну чому вони мені не перекладають?!

Вежі залито туманом, як старовинним білим парафіном. І серед тиші, серед білої імли перегукуються голоси — металеві, пташині.

Це варто послухати.

* * *

Потім повертаються вітри, і Алекс учить мене керувати потоками. На мені «дика» збруя. До паска пристебнуто карабін. Я зависаю над безоднею, вітер шалений, мене кидає з боку в бік, як папірець.

Алекс щось кричить. Я, звичайно, не чую. Всі інструкції він мені дав раніше: я маю керувати польотом за допомогою крил, надягнутих, як плащ, мені на плечі. Розгорнути крила дуже важко — бракує сили рук, тут потрібна така маса м’язів, як у Алекса. Та коли я все ж примудряюся їх розкрити, стає легше: спрацьовують фіксатори, ніби в парасольці. Крила сконструйовано з тканини, шкіри й металу.

Невдалий поворот крил — і мене зносить праворуч і мало не розмазує по стінці. Я швидко виправляюсь. Алекс кричить, вимахує руками. »Синтепон!» — долинає до мене. Це в устах Алекса найстрашніша лайка: синтепон — себто нікчемний.

Я намагаюся змінити кут крил, як Алекс мені показував. Несподівано виходить. Піднімаюсь вище. Злітаю, як повітряний змій на мотузці. Ще вище! Вище за Алекса! Він уже не кричить. Дивиться на мене, приклавши долоню до очей.

Хочеться здивувати його. Я крутіше заламую кут крил… І вони ламаються. Не витримують сили вітру. Я лечу донизу — не прямовисно, адже я на тросі. Роблю дугу, як велетенський маятник, і ось-ось на повній швидкості вріжусь у стіну…

Бачу перед собою вікно.

Невідомо як примудрившись, влітаю в отвір, ледь забивши лікоть. Падаю і чимшвидше відстібаю від паска карабін. Із проламу в стелі зістрибує Алекс. Дивиться на мене круглими очима.