Читати книгу - "Навіжені в Перу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Такий бізнес накрився… — я сплюнув у пісок і неслухняними руками запхав цигарку в рота.
— Форс-мажор, — авторитетно проказав Тьомик і кивнув кудись у той бік, де зараз мали бути Маруся і Роджер.
Я похмуро ковзав поглядом по обрію, в мареві над яким щойно розчинились усі наші кудлаті основні фонди.
— А ти, бляха, мав рацію, Тьомо, — нервово затягуючись папіроскою, визнав я; мої пальці дрібно тремтіли. — Не треба було чіпати ведмедя…
9 березня, 15 квітня, 5—25 липня 2010 // Київ, Гуанчжоу (Китай)
Лоходонта перуанська Лірична історія про викрадення слона із надр перуанської столиці
1
Вона мені не подобається. Вона мені не сподобалася з самого початку і зараз не подобається так само. Я певен, у майбутньому вона не подобатиметься мені ще більше. Але я не можу нічого вдіяти: ця вертихвістка присмокталася до нашого з Тьомиком підприємницького синдикату, неначе глист до стінки кишечника.
Саме через неї Тьомик вперше без заїкання і характерного тремтіння в колінах заговорив про слонів. Причому, хай йому грець, не просто заговорив.
— Чувак, давай побалакаємо, — загадково почав він одного дня.
— Про що? — закономірно уточнив я.
Запала кількасекундна мовчанка, а потім…
— Про слонів, — одним махом випалив мій напарник і втер рукою носа.
У цей час до Тьомика підійшла Маруся і ніби ненароком ніжно поклала тендітну ручку йому на плече. Артем, здавалося, аж зіщулився від насолоди. Чи то мені просто привиділося?
— Так, саме про перуанських слонів, — весело підтвердила кучерява дівуля і грайливо посміхнулася до мене.
Я миттю насупився і приготувався до затяжної ментальної оборони. Вже тоді я уторопав, що ця улеслива усмішка на тонких рожевих губках нічим добрим не закінчиться. Жінки просто так ніколи не посміхаються, та ще й на такий підступно-підлабузницький манер. Зазвичай вони починають так підлизуватися до чоловіків, коли хочуть, щоб ті переклеїли їм шпалери у спальні, або винесли сміття, або купили норкову шубку, або подарували машину, або… або…
— Слони? — здивовано перепитав я. — Які ще, в біса, слони? В Перу немає слонів!
— У Мексиці теж не було, — в’їдливо хіхікнуло білобрисе дівчисько.
Відтак я ще більше насупився, зрозумівши, що мій товариш розбовкав своїй давній подрузі всі подробиці звитяжного полювання на слонів у Мериді[22].
— Таки-так, — потішно підтакнув їй Тьомик, — у Мексиці все починалося з того, що слонів там нема, ніколи не було і взагалі бути не може, зате потім ми ледь не підстрелили одного, — а тоді мій товариш затнувся на мить і враз посерйознішав. — Але зараз, Максе, у нас є одне важливе й серйозне діло, яке стосується перуанських слонів… точніше, не слонів, а всього лиш одного слона. А оскільки після Мексики ти маєш чималий досвід у, так би мовити, питаннях поводження з цими товстошкурими мастодонтами, то нам без тебе, друже, просто не обійтися.
— І що конкретно від мене вимагається? — несміливо спитав я, глипаючи спідлоба то на товариша, то на його подружку.
— Викрасти слона, — підкреслено байдужим тоном заявив Тьомик.
— Викрасти слона?! — запанікував я. — Слона?!!
— Так, — одночасно кивнули Артем і Маруся.
— Нє-нє-нє! Нізащо! Без мене, друзі. Я у це не вв’язуватимусь.
— Та ти не бійся, не лякайся так, — заспокоював Артем, — слон насправді ручний.
— Після того, що було в Мексиці, я не викрадатиму навіть іграшкового!
— Максе, зрозумій, — упрошував мене напарник, — без тебе наша затія приречена на провал. Рік тому в Мексиці ти сам-на-сам бився зі слоном і залишився живим, ти врятував мене від неминучої загибелі, ти єдиний знаєш, як із ним впоратись! Без тебе у мене й Марусі просто нічого не вийде!
Моя інтуїція, моя славна, надійна й вивірена інтуїція, викохана у привільних степах Херсонщини, випробувана у час найгірших скрут на Кіровоградщині, загартована під час нечуваних фінансових махінацій на півдні Мексики, настійно нашіптувала, що задля збереження власного здоров’я, честі та гідності мені слід негайно відмовитися від такої вражаючої перспективи — красти чийогось слона, хай навіть сто разів ручного. Втім, мій характер, мій бісовий авантюрний характер, який не раз уже втягував мене в найнеймовірніші пригоди, тихо, але рішуче опирався закликам здорового глузду. Попри панічну боязнь слонів та святу віру в те, що ідеї мого Тьомика ще жодного разу не закінчувались чимось хорошим, мені страшенно кортіло дізнатися, з якого дива цій милій парочці заманулось цупити перуанського слона.
— Слухайте, голуб’ята, — стараючись не виказувати зацікавленості, почав я, — а на дідька вам здався слон посеред перуанської пустелі?
Тьомик з дівулею підло перезирнулися і по-змовницьки примовкли.
— Для чого вам викрадати слона? — повторюю питання.
— А це не для нас, — тихо відповіла Маруся, — це для Аделіни…
— Хто така Аделіна? — допитуюсь.
— Гм-м… Це маленька дівчинка, їй усього лиш сім рочків, і вона…
— Fuck me! — вилаявся я, навіть не дослухавши дівчину і зопалу перейшовши на латину. — Ви збираєтеся «спіонерити» справдешнього слона тільки задля того, щоб удовольнити забаганку якогось малолітнього дівчиська??? Та ви при своєму розумі? Що ви щойно курили?
— Вона не просте дівчисько, — спробував заперечити Тьомик. Маруся на підтвердження його слів ствердно махнула головою, але я не хотів нічого слухати.
— А хто ж вона тоді? Інкська принцеса? Хай навіть так, але ви хоч розумієте, що намагаєтеся скоїти? Це ж страшний кримінал! Я не уявляю, як можна викрасти слона, не залишивши при цьому слідів і не потрапивши на очі поліції.
— Ми збираємося повернути слона назад, — серйозно промовила дівчина, — ми ним тільки… е-е-е… покористуємось… ну, для Аделіни. А трохи згодом відведемо назад у зоопарк.
— Це все одно кримінал! — запально вигукнув я. — Крім того, вам не здається, що замість того, аби, образно кажучи, тягнути гору до Магомета, краще привести Магомета до гори?
— Це неможливо, — з сумом проказав Артем. — На жаль, це просто неможливо…
Я остаточно заплутався. Я, звісно, передбачав, що після того, як Маруся пристала до нашого гурту, Тьомик вряди-годи поводитиметься, наче контужений, але те, що відбувалося зараз, просто виходило за будь-які межі.
— Я нічого не розумію, — сердито кажу.
Тьомик і Маруся перезирнулися.
— От бачиш, він нічого не розуміє, — зітхнула дівчина. — Я ж казала, треба було йому спочатку показати, а потім усе пояснювати…
При цих словах Тьомик схопив мене за руку і потяг на вулицю, приговорюючи:
— Чувак, нам доведеться завітати в одне місце і дещо тобі показати.
2
Ми взяли таксі і поїхали пустелею на південь, неспішно віддаляючись від Трухільйо.
— Коли три місяці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навіжені в Перу», після закриття браузера.