Читати книгу - "Навіжені в Перу"

Тьомик, який розслаблено лопотів щоками і пукав від задоволення під час вільного падіння, здивовано повернув голову до своєї супутниці, але, все ще не очікуючи ніякої пакості, спокійно кивнув.

— Так ось, питання перше, — якось аж надто офіційно й урочисто прокричала хлопцеві на вухо Маруся: — Ти хочеш, щоб я смикнула за кільце і розкрила парашут?

Артем клацнув зубами і перелякано вирячився на дівчину. Проте вона не дала йому оговтатись і що-небудь сказати.

— А тепер питання друге, — без жартів рубонула дівиця: — Ти візьмеш мене за дружину? Пам’ятай, відповідь має бути одна!..

Цю історію переказував мені особисто Тьомик, причому переказував якось аж надто незворушно й безпристрасно, через що я спочатку йому не повірив. Одначе трохи згодом усе до останнього слова підтвердила Маруська… Скажу прямо: саме після цього трапунку я сповна усвідомив, що мій товариш попри всі його недоліки — зовнішню вайлуватість, відчутні гальмівні здібності та вузькість абстрактного мислення, — насправді є реально крутим чуваком, на якого можна покластися в найскрутніші моменти. Чому? Та тому що ВІН НЕ СКАЗАВ ЇЙ «ТАК»! Артем каменем нісся вниз, невпинно набираючи швидкість, спостерігаючи, як загрозливо наближається розкреслена прямокутниками ланів земля, як щосекунди більшають деревця лісопосадок на узбіччях та автомобілі на трасі. Він захлинався холодним повітрям, він тремтів від страху всім тілом, але мовчав, уперто стуливши губи, чорт забирай!!!

Маруся не витримала, смикнувши за кільце в останній момент. Парашут залопотів і розкрився, одначе до землі лишалось зовсім небагато, через що приземлення вийшло дуже жорстким. Згідно зі всесвітнім законом підлості Тьомик відбувся лиш легкими синцями та кількома подряпинами. Значно менше в цьому плані пощастило дівчині: Артемова подруга перед зіткненням із землею не встигла згрупуватися, внаслідок чого… зламала обидві ноги. На щастя, переломи виявились легкими (це, звісно, у порівнянні з тим, що могло б статися після такого екстремального стрибка), проте, як не крути, Маруся мусила щонайменше два з половиною місяці провести в лікарні.

Двічі Тьомик ходив її провідати. Просто як друг, не більше. Щоразу після того, як він залишав палату, Маруся тихо плакала. Але про це, окрім медсестер, які доглядали пацієнтку, ніхто не знав, тому вважайте, я вам цього не казав. При відвідувачах молода дівчина трималася незворушно й гордо, як і належить нащадкові славнозвісного афганця-десантника. За третім разом Тьомика чисто випадково застукав Марусьчин тато, який також прийшов навістити доню. Дуже скоро виявилось, що грізний предок знає аж надто багато подробиць нещасного випадку, в результаті якого його доця поламала ноги. Травматологи з сусіднього відділення півгодини намагались відбити тіло Тьомика у трохи сердитого десантника. Зрештою їм це вдалося, щоправда, не без допомоги двох кардіологів та терапевта, які випадково проходили повз і стали свідками жорстокого акту вандалізму, який так несправедливо чинився над моїм товаришем. Слід сказати, підмога надійшла якраз вчасно. Ще трохи — і замість відділення травматології Тьомика довелося б доправляти у морг, що на поверх нижче. Причому по частинах. А так його вклали в одній палаті з нещасною Маруською, на сусідньому ліжку. Не знаю, про що вони там говорили, одначе коли Артема виписали з лікарні, вони з Марусею стали просто друзями, чи то пак звичайними знайомими, які в кращому випадку телефонують одне одному лиш раз на рік, аби привітати з днем народження.

10

— Хтось може мені пояснити, для чого ви тягаєте за собою кількасот перуанських котів та собак? — Маруся однією ногою стояла на задньому колесі вантажівки, рукою трималась за виступ на обшивці і, нахмурившись, зазирала в кузов крізь вікно. Її голос, різкий і колючий, немов порив крижаного вітру посеред зими, не віщував нічого доброго. — На дідька ви їх наловили? Бідолашні тварини ледве живі від задухи та голоду!

Тьомик, відчувши, що запахло смаленим, миттю умив руки.

— Це не я, — тицяє пальцем на мене, потвора: — Це все він.

Маруся зіскочила на землю і насупилась ще більше. Тепер її чоло нагадувало крижані тороси, притиснуті навалою пакових льодів до берегів Антарктиди.

— Ну-у?! — грізно, зовсім так не по-дівчачому питає вона.

— Ми вирішили трохи підзаробити, — похапцем пояснюю. — То все… е-е-ем… безпритульні звірятка, яких ми збираємось доправити у спеціальні пункти прийому…

— І що у тих пунктах з ними робитимуть?

Я зважено промовчав, зі зрозумілих причин остерігаючись казати правду. Однак мій друзяка вирішив не заливати і викласти все начистоту. Щоправда, він забув слово «стерилізують».

— Цеє… їх там… кгм… каструватимуть. Усім кобелям та котам підрізатимуть яйця, а сучкам та кішкам… — Артем затнувся, несподівано для себе усвідомивши, що не знає, в чому полягає суть «стерилізації» для тварин жіночої статі, — ну-у-у… їм там… ну не знаю… пробки якісь вставлятимуть чи що…

Я прикусив язика і подумки чортихнувся.

— Максе, це правда? — Маруся дивилась на мене таким поглядом, наче готувалась запхати кілька товстеньких пробок мені в одне місце.

— В цілому… кгм… так, — одними губами пролопотів я.

Дівчина розвернулась і рішуче задріботіла до Веселого Роджера, який сидів коло будки, прикутий ланцюгом до кілка. Помітивши Марусю, алабай з готовністю зіп’явся на ноги. Кучерява спинилась коло азіата, поклала руку на нашийник і повернулась до нас:

— Або ви негайно відпускаєте всіх собачок і котів, або я нацькую на вас алабая.

Я хотів шепнути напарнику на вухо, щоб він не харапудився, бо дівуля блефує, провалитись мені на цьому місці — блефує вона! — одначе не встиг. Тьомик, горлаючи: «Не треба! Будь ласка, не цькуй! Господи Ісусе, вдруге я такого не переживу!», вискочив на задній бампер вантажівки і тремтячими руками почав збивати замки з дверей кузова.

За кілька секунд галявину перед маєтком затопила оглушлива суміш гавкання та нявчання. Сила-силенна безпритульних тварин, голосно висловлюючи своє обурення нестерпним кількаденним ув’язненням, випорснула з кузова і кинулась врізнобіч пустелею. Маруся, переможно труснувши кучерями, підійшла до нас із Артемом.

— І ще одне, — твердо заявила дівчина, — я хочу подорожувати з вами…

Ось так усе полетіло шкереберть, і Перу замість землі обітованої постало перед нами подобою царства Аїда[21]. Спитаєте, чому я не втрутився, чому не сказав рішуче «ні»?.. Хтозна. Неподалік сидів, погрозливо вишкірившись, Веселий (чорт би його забрав!) Роджер; хвилину тому прямо у мене на очах безповоротно дременуло в пустелю кілька тисяч доларів. Я почувався розбитим. Я був повністю деморалізованим.

Наче сновида, я вибрався з маєтку. Зробивши кілька кроків вздовж паркану, спинився, вперся спиною об холодний металевий лист і безсило з’їхав на