Читати книгу - "Погоня за вівцею"

Після того шукав роботу. І цього разу все починалося із знайомства з різними людьми. Тобі, гадаю, було б нудно до цього братися (як, до речі, й мені), адже йшлося про перебування в містечку не довше, ніж чотири місяці. Заприязнитися з ким-небудь було неважко. Передусім я знаходив кафетерій або забігайлівку, де збиралася тамтешня молодь (у кожному містечку є таке місце, так би мовити, його пуп), ставав його завсідником і через нових знайомих діставав роботу. Ясна річ, я видумував собі підходяще ім’я та історію свого життя. Ти навіть не уявляєш собі, скільки таких імен і біографій ще досі зберігає моя пам’ять! Стільки, що іноді я навіть забуваю, ким я був насправді.

І робота попадалася різна. Здебільшого нудна, однак я працював із задоволенням. Найчастіше на бензоколонці. Потім — буфетником у закусочній. Був і сторожем книгарні, і працівником радіостанції. Копав землю і продавав косметику. Заслужив собі доброї слави як комівояжер… І, звичайно, спав з різними дівчатами. Зізнаюсь: зовсім непогано переспати з жінками кожного разу як людина з іншим іменем та біографією.

Загалом ось так усе крутилося.

І от мені сповнилося двадцять дев’ять. А через дев’ять місяців буде тридцять.

Я все ще не збагнув, чи таке життя мені підходить. Не знаю, чи охота до мандрів — універсальна властивість. Як хтось писав, для тривалого мандрівного життя людині потрібна хоч би одна з трьох схильностей — релігійна, мистецька або розумова. Мовляв, без однієї з них про нього не може бути й мови. Однак я не думаю, що котрась із них відповідає моїй вдачі. Якщо вже питати, котра… а втім, не варто.

А можливо, я помилково відчинив не ті двері і зайшов надто далеко, щоб назад повернутися. Однак коли вже відчинив, то нічого не залишається, як гідно йти до кінця. Адже не годиться вічно купувати в кредит.

Ось такі справи.

Як я вже раніше казав (справді казав?), я боюсь про тебе думати. Напевне, тому що ти нагадуєш мені про той час, коли я був ще більш-менш нормальною людиною.

P. S. Водночас надсилаю тобі свій роман. Для мене він уже не становить жодної цінності, а тому розпорядися ним на свій розсуд.

Цього листа надсилаю тобі терміновою поштою — щоб доставили до 24 грудня. Добре, якщо вчасно дійде…

В усякому разі, вітаю з днем народження.

І з Різдвом!

Лист Пацюка прийшов до мене під кінець року — 27 грудня, його конверта, вкрай зім’ятого, просунули мені в поштову скриньку. На ньому були дві наліпки з проханням переслати за новою адресою. Листа Пацюк вислав за дуже старою. Нічого не вдієш — я ж не повідомив йому, де проживаю тепер.

Я тричі перечитав чотири аркуші листа на блідо-зеленому папері, написаного густим почерком, і, взявши в руку конверт, заходився розглядати напівзбляклий штемпель. Про місто з такою назвою я ніколи не чув. Я вийняв з книжкової шафи географічний атлас і спробував знайти місто на карті. З деяких фраз Пацюкового листа в мене склалося враження, що йдеться про північні околиці Хонсю. І справді, я не помилився у своїх сподіваннях: місто виявилося у префектурі Аоморі. Невеличке місто, на відстані години їзди поїздом від Аоморі. За розкладом руху протягом дня там зупиняється п’ять поїздів. Два вранці, один у полудні і два ввечері. Що таке Аоморі у грудні, я знаю: бував там кілька разів. Страшна холоднеча. Навіть світлофори обмерзають.

Потім я показав листа дружині. «Бідолаха», — коротко сказала вона. Хоча, мабуть, збиралася сказати: «Бідолахи». Та, звісно, зараз це не має значення.

Рукопис сторінок на двісті я закинув у шухляду, навіть не глянувши на назву. Не знаю чому, але мені не хотілося його читати. Мені було досить самого листа.

Я сів на стілець перед калорифером і скурив три сигарети.

Другий лист від Пацюка надійшов у квітні наступного року.

2. Другий лист від Пацюка (проштемпельований у квітні 1978 року)

Я подумав, чи не забагато набалакав тобі в попередньому листі. А от про що балакав — анітрохи не пам’ятаю.

Я знову переїхав. Тепер живу в зовсім іншому місці. Надзвичайно тихому. Може, навіть занадто тихому.

А проте в певному розумінні тут — мій останній прихисток. Здається, що, з одного боку, я мав сюди прибитися, а, з другого — що плив сюди завжди проти течії. Яке судження правильне — судити не мені.

Страх недоладно пишу. Надто туманно — ти, мабуть, нічого не второпав, про що мова. А може, ти вважаєш, що я надаю своїй долі більшого, ніж треба, значення? Звісно, якщо ти так думаєш, то винен у цьому всьому я.

Однак я хочу, щоб ти знав: чим більше я намагатимусь пояснити тобі, в якому становищі перебуваю, тим недоладнішим стає моє письмо. Та з головою в мене все гаразд. Краще, ніж раніше.

Поговорімо конкретно.

Навколо мене, як я вже казав, глибока тиша. Оскільки тут більше нічим зайнятися, я лише читаю книжки (їх тут стільки, що впродовж десяти років годі перечитати), слухаю музичні програми радіо на FM-діапазоні або платівки (їх тут також багато). Стільки різної музики я не слухав ось уже років десять. Просто дивно, що «Ролінґ Стоунз» і «Біч Бойз» все ще далі творять. Ти згоден, що час мимоволі з’єднує в одне ціле окремі події? Ми за звичкою розрізуємо його на шматки, припасовуючи до власних розмірів, а тому вводимо себе в оману. Насправді час все-таки неперервний.

Тут немає нічого, що можна було б назвати «власними розмірами». Немає і людей, щоб хвалити або гудити, порівнюючи чужі розміри із власними. Час тече, мов прозора річка, своїм природним плином. Іноді здається, що я звільнився тут від усього й повернувся до свого первісного стану. Скажімо, я кидаю погляд на автомобіль, а усвідомлення того, що це саме автомобіль, приходить лише через кілька секунд. Звичайно, я володію певним вродженим знанням, але воно ніяк не пов’язане з досвідом. І таке відчуття останнім часом щоразу частіше в мене виникає. Напевне, тому, що я тривалий час живу сам-один.

До найближчого містечка звідси — півтори години їзди електричкою. Зрештою, його і містом не можна назвати. Це скоріше руїни глухого людського поселення. Напевне, тобі важко його уявити. Однак це все-таки місто. Одяг, їжу і бензин купити можна. За бажанням — і людей побачити.

Взимку дороги сковує ожеледиця,