Читати книгу - "Погоня за вівцею"

— Не завадило б мати тут і вулкан, чи не так? — спробував я пожартувати. Однак, ясна річ, водій обійшов мій жарт мовчанням. Тут не заведено жартувати.

Так минуло ще вісім хвилин.

Мене провели в кабінет європейського стилю на вісім дзьо[7] — праворуч, відразу за входом. Навдивовижу висока стеля, на межі між стелею та стінами — фігурне ліплення. З меблів — антикварного вигляду диван і стіл. На стіні висів натюрморт, який можна було б назвати навіть вершиною реалізму. Яблука, ваза для квітів і розрізувальний ніж. Можливо, була думка розколювати вазою яблука, а ножем зчищати з них шкурку. Огризки і зернята — викидати в ту ж вазу. Розсунута штора з грубої тканини і тюль по обох боках вікна були підв’язані шнурками. У вікні між ними видніла порівняно краща частина саду. Дубова підлога переливалася приємними кольорами. На старому збляклому килимі, що застеляв половину підлоги, все ще стирчав твердий ворс.

Непогана кімната. Зовсім непогана.

Зайшла середніх літ покоївка, поставила на стіл склянку з виноградним соком і мовчки вийшла. Двері за нею тихенько зачинилися, і навколо запанувала мертва тиша.

На столі я помітив сигаретницю, попільничку і запальничку — всі з чистого срібла. Точнісінько такі, як в автомобілі. Як і раніше, на них було викарбовано герб з вівцею. Я вийняв з кишені власні сигарети з фільтром, прикурив від срібної запальнички і випустив клубок диму в бік високої стелі. Потім взявся пити виноградний сік.

Через десять хвилин знову двері відчинилися і до кімнати зайшов високий чоловік у чорному костюмі. Він не сказав нічого — ні «ласкаво просимо», ні «вибачте, що затримав вас». А мовчки сів навпроти мене і, трохи нахиливши голову вбік, розглядав мене так, наче оцінював якийсь товар. Як і казав мій компаньйон, на обличчі того чоловіка не було жодного виразу.

Так минув ще якийсь час.

РОЗДІЛ 5

Листи від Пацюка і наступні події

1. Перший лист від Пацюка (проштемпельований 21 грудня 1977 року)

Ну, як поживаєш?

Здається, я дуже давно з тобою не бачився. Цікаво, скільки років минуло? Коли ж це було?

Я поступово втрачаю відчуття часу. Здається, ніби мені над головою лопотить крильми якийсь плоский чорний птах, і я не в змозі порахувати більше, ніж до трьох. Вибач, але я хотів би, щоб ти сам це зробив.

Мабуть, я завдав тобі клопоту тим, що, нікому нічого не сказавши, виїхав з міста. Напевне, я тебе образив тим, що перед від’їздом і тобі нічого не сказав. Я декілька разів збирався перед тобою виправдатися, та не зміг. Написав силу-силенну листів — і всі пошматував. І це природно: хіба можна комусь пояснити те, чого не вдається як слід пояснити самому собі?

Навряд, чи не так?

Я ніколи не вмів доладно написати листа. То порядок думок ставив догори ногами, то помилково вживав слова прямо протилежного змісту. І писанням листа тільки ще більше себе заплутував. Мені бракувало гумору, а тому написаним текстом я наганяв на себе нудьгу.

А втім, людині, здатній як слід написати листа, немає потреби це робити. Бо вона може жити цілком задовільно у власному контексті. Та це лише моя особиста думка. Може, насправді життя у власному контексті — річ неможлива.

Зараз страшна холоднеча, аж руки заклякли. Здається, наче вони не мої. І мозок — теж ніби не мій. Падає сніг. Сніг, схожий на чийсь мозок. Сніг, що лягає щораз товстішим шаром на землю, як чийсь мозок… (Що за нісенітниця?)

Якби не холод, життя моє було б цілком нормальним. А твоє там як? Я не повідомляю тобі моєї адреси, але ти не ображайся. Причина не в тому, що я хочу щось приховати. Я тебе прошу: зрозумій мене. Це для мене дуже делікатне питання. Мені здається, що в ту мить, коли я повідомив би тобі свою адресу, в мені щось змінилося б. Не вмію як слід пояснити…

Мені здається, що ти завжди добре розумів те, що мені не вдавалося докладно пояснити. Однак чим краще ти мене розумів, тим важче мені ставало висловити свою думку. Напевне, в мене від народження якась вада.

Ясна річ, у всіх є свої вади.

Однак найбільша моя вада полягає в тому, що мої вроджені вади щороку розростаються. Інакше кажучи, враження таке, ніби в мені живе курочка. Курочка несе яєчко, яєчко стає курочкою і ця курочка, у свою чергу, несе нове яєчко… Тож хіба людина може жити з такою вадою? У тому-то й річ, що може.

Так чи інакше, я все-таки не дам тобі моєї адреси. Певен, що так буде краще. І для мене, і для тебе, чи не так?

Мабуть, нам треба було народитися в Росії дев’ятнадцятого століття. Мені — князем, тобі — графом. Ми удвох полювали б, стрілялися б на дуелі, були б суперниками в коханні, страждали б метафізичними муками, пили б пиво, милуючись вечірньою загравою над Чорним морем. А на схилі літ уплуталися б у якусь змову, були б удвох заслані в Сибір, де і померли б… Ти не вважаєш, що це було б чудово? Гадаю, що і я писав би набагато кращі романи, якби народився в дев’ятнадцятому столітті. Може, не так, як Достоєвський, але, напевне, став би у другий ряд за ним. Цікаво, ким би ти був? Мабуть, просто графом. Бути просто графом — теж непогано. Цілком у дусі дев’ятнадцятого століття.

Але годі! Повернімося у двадцяте століття.

Поговорімо про маленькі містечка.

Не про ті, де ми народилися, а про всі інші.

На світі справді є багато різноманітних містечок. І в кожному з них — чимало такого, що мене приваблювало. А тому упродовж останніх років я побував не в одному з них.

Сідав на поїзд, сходив на першій-ліпшій станції і на маленькому кільцевому роз’їзді опинявся перед щитом з планом містечка й торговим кварталом. Усюди, куди я потрапляв, я бачив те саме. Навіть собаки мали однаковий вигляд. Передусім я обходив торговий квартал, а потім прямував до агентства з продажу та оренди нерухомості, щоб підшукати собі пансіон за помірну плату. Звісно, я був усюди чужаком, а тому в маленькому містечку, де з підозрою до них ставляться, я не міг відразу здобути довіру. Та, як ти знаєш, я вмію добре обходитися з людьми, отож через хвилин п’ятнадцять встановлював дружні