Читати книгу - "Леонід Кравчук"

Опоненти Чорновола, в свою чергу, утворили Конгрес національно-демократичних сил, що ставив собі за мету підтримку Кравчука у його державотворчій діяльності. Хоча з весни 1994 року відзначалося поступове падіння авторитету президента, особливо – на Сході та Півдні України. До того ж і прихильники, і противники пана Кравчука відігравали, за оцінкою тодішніх політологів, більш декоративне, аніж реальне значення в українській політиці. Зазвичай у часи великих політичних перемін злиття старої і нової еліти є гарантом мирного і стабільного розвитку. Проте особливість української ситуації полягала в тому, що це не було злиття двох більш-менш рівносильних частин, а радше поглинання численною партією влади тонкого прошарку колишніх опозиціонерів. Сил українських демократів та опозиціонерів виявилося надто мало, щоб спрямовувати українську політику в русло демократичних і ринкових перетворень. У рішучу опозицію до урядової політики стали украй ліві та крайньо праві сили. Більшість лівих партій утворилися на залишках старої КПУ. Вже у жовтні 1991 року частина забороненої компартії утворила Соціалістичну партію України, яку очолив Олександр Мороз. У квітні 1992 року СПУ, Селянська партія та декілька інших прокомуністичних об’єднань утворили коаліцію «Трудова Україна». 19 червня 1993 року самовільно відновилася КПУ на чолі з колишнім секретарем ЦК ЛКСМУ Петром Симоненком. 5 жовтня 1993 року вона була офіційно зареєстрована і швидко стала чи не наймасовішою партією. Головним пунктом їхніх політичних програм, окрім традиційних і туманних обіцянок захистити інтереси трудящих, є відновлення зв’язків з Росією, тісніша інтеграція України у склад СНД, а в перспективі – відновлення СРСР.

Правою опозицією стали партії націоналістичного спрямування, що звинувачували київський уряд у надмірній поступливості Росії і оголосили боротьбу так званим «промосковським» силам. Більш помірковані позиції займали дві гілки ОУН – «бандерівський» і «мельниківський», які перенесли свою діяльність з еміграції в Україну, включивши в себе частину лідерів української опозиції. Тривале перебування лідерів двох підрозділів ОУН на ліберальному Заході викликало еволюцію у їхньому світогляді. Ідеологічна спрямованість їх курсів ближча до центристських партій, хоча вони особливо підкреслювали національні пріоритети. Така поміркована позиція нового бандерівського і мельниківського керівництва виявилася неприйнятною для частини старих членів ОУН, які ніколи не були на Заході. Вони проголосили про створення власної партії – ОУН в Україні. Іншою радикальною націоналістичною партією стала Українська національна асамблея, більше відома як УНА. Вона утворила власні воєнізовані загони – Українську національну самооборону (УНСО). Бойовики УНСО брали участь у військових конфліктах з Молдовою на стороні Придністровської республіки, в Абхазії на боці Грузії та в Чечні на стороні чеченських повстанців. Окрім того, у Львові виникла Українська націонал-соціалістична партія, що складається виключно з молодих людей і яка поєднує радикально-націоналістичні і відверто профашистські лозунги із заявами про потребу приходу до влади молодого покоління.

У другій половині 1993 року на Леоніда Кравчука вже тиснуть з усіх боків – і опозиція, і націонал-радикали, і парламент, і вуличні страйкарі. Таку ситуацію Леонід Макарович пояснював з притаманною йому виваженістю: «Йдеться про завищені соціальні очікування. Нам за багато років прищепили віру в те, що держава може і повинна дати все – від кравецької голки до квартири. Ця віра переросла в зневіру у власних силах, у здатності забезпечити себе всім необхідним за рахунок своєї напруженої сумлінної праці. Тому поки що в Україні мало хто працює. Бо йде перерозподіл, а точніше – масовий перепродаж товарів. Хтось сказав: на Заході все є, але там ще й працюють. Ми сприймаємо лише першу частину цієї правди. І думаємо, що там, на Заході, все є, бо там у них є свій Кравчук, який їм усе те дав. Коли ж лунає друга частина, про необхідність працювати, українці глухнуть. Або мчать на мітинги з порожніми каструлями, страйкуючи й вимагаючи: дай!» Але попри ці, безперечно, мудрі зауваження та спостереження, 1993—1994 роки були для України, напевне, найгіршими з точки зору економіки. Люди взялися виживати самотужки. Міжміські електрички щодня набивалися стихійними базарувальниками, у тому числі – вчорашніми вчителями, лікарями, інженерами. Вони везли на стихійні ринки свій нехитрий товар, вантажачи сумки на двоколісні візки з довгими ручками – ці возики невідомо хто охрестив «кравчучками», і назва прижилася. А виготовлення саморобних «кравчучок» теж стало бізнесом. Загалом на початок 1994 року з восьми великих обласних центрів України зумів утриматися без суттєвого підвищення цін та тотального зубожіння людей лише Харків – міським головою в ті часи був Євген Кушнарьов.

Так, Україну вже визнав увесь цивілізований світ. Вона набула основних ознак державності: кордони, прикордонні війська та митна служба, сформувала власне військо. Але якщо із зовнішніми атрибутами державності було все гаразд, то проблемою проблем залишалося створення самостійної структурно збалансованої та ефективної національної економіки, наявність власної фінансово-кредитної і банківської системи. Маючи конституційне право виступати в парламенті два рази на рік, Леонід Кравчук виступає з трибуни з часу свого обрання і до середини 1993 року сорок чотири рази. «Витерпів від цього парламенту стільки, що вистачило б на багатьох людей, – зізнавався у пресі Леонід Макарович. – Грубість, хамство, нетолерантність, зневагу. Проте ніколи не йшов на загострення стосунків». Тим не менше, в умовах гострої соціально-економічної та політичної кризи 24 вересня 1993 року Верховна Рада України ухвалила рішення про проведення дострокових виборів до парламенту – 27 березня і Президента України – 26 червня 1994 року.

Поразка президента

Парламентські вибори весною-літом 1994 року засвідчили інший тривожний факт: поділ між демократами та, як їх тоді називали, «партократами» в Україні відбувався за регіональними та національними ознаками. Якщо Схід охоче віддавав свої голоси лівим, то Захід голосував за правих. Користуючись своєю невеликою чисельною перевагою та роз’єднаністю у стані їхніх суперників, соціалісти і комуністи перебрали керівництво у найважливіших парламентських комісіях і провели на посаду Голови Верховної Ради Олександра Мороза, керівника Соціалістичної партії і лідера «групи 239» у попередньому парламенті. Вибори 1994 створювали враження, що Схід і Захід України за перші три роки самостійності не тільки не наблизилися один до одного, а, навпаки, все більше дрейфують у різні сторони. Лавиноподібний характер економічної кризи породив прогноз про неминучість в Україні громадянської війни між українцями і росіянами, комуністами і націоналістами, Сходом і Заходом. Зокрема з такою оцінкою виступило наприкінці 1993 року ЦРУ. Згідно з іншими прогнозами, Україна мала неминуче повторити шлях Білорусії, яка після обрання влітку 1994 року президентом Александра Лукашенка пішла на відновлення союзу