Читати книгу - "Мене називають Червоний"

Ці невеселі фантазії були відлунням книги Ґазалі[71] «Воскресіння наук про віру», тої частини, в якій ішлося про тягар подружнього життя. Я читав цю книжку своїми парубоцькими ночами в Аравії. Враз мене осяяла думка: але ж на тих-таки сторінках чимало написано й про принади шлюбу. Однак хоч скільки себе силував, не зміг згадати більше двох переваг. Якщо чоловік одружується, то буде кому навести лад у домі; щоправда, я не уявляв порядку в двоповерховому будинку. Друга перевага — шлюб звільняє тебе від гріха рукоблудства й ще огиднішої срамоти — волокита з лярвами по безпросвітних вулицях тайкома від звідника.

Такі думки пізньої ночі викликали спокусу самому задовольнити себе. Я звично забився в куток кімнати, аби, зробивши своє діло, викинути його з голови. Але невдовзі зрозумів, що в мене нічого не вийде. Через дванадцять років я знову був закоханий!

Я переконаний у своїх почуттях, і це настільки стривожило моє серце й душу, що, ходячи по кімнаті, тремтів, немов мерехтливий вогник свічки. Якщо Шекюре з'явилась у вікні, то яка тоді роль цього листа, що перевертає все з ніг на голову? Якщо Шекюре не бажає мене навіть бачити, то нащо її батько запросив мене, свого небожа, до себе? Чи не глузують вони з мене? Я тинявсь кімнатою; здавалося, двері, стіни, меблі, як і я, тужаться знайти відповідь на мої запитання, вони рипіли й тріщали, наче мої думки.

Дивився на малюнок, створений мною дванадцять років тому. Він розповідає, як Ширін закохалася в Хосрова, побачивши його зображення, що висіло на гілці дерева. Намалювати цю сцену мене надихнула мініатюра зі скромної книжки, яку Еніште отримав із Тебріза. Сьогодні мій малюнок не викликав у мене почуття сорому за його примітивність та моє недоладне освідчення в коханні (згадуючи його всі попередні роки, я завжди ніяковів). Не викликав він і споминів про щасливу юність. Над ранок я опанував себе, мені стало ясно: повертаючи назад малюнок, Шекюре майстерно переставляє фігури на любовній шахівниці. У сяйві канделябра я сів писати відповідь Шекюре.

Трохи передрімавши, я засунув написаного листа за пазуху, вийшов на вулицю й рушив у довгу путь. Через сніг вузькі стамбульські вулиці здавалися ширшими, а міське юрмисько засіло по домівках. Усе довкола застигло й мовчало, як колись у дитинстві. І, наче в засніжені зими дитячих літ, ворони обліпили садки, дахи, бані різних споруд.

Я наддав ходи, слухаючи, як рипить під ногами сніг, з рота йшла пара. В будинку малярського цеху, куди просив навідатись Еніште, панує тиша, як і на вулицях, подумав я й захвилювався. Не заходячи до єврейського кварталу, я послав до Естер хлопчака. Через нього призначив їй зустріч до намазу опівдні.

У полудень я попрямував до малярського цеху за Айя-Софією[72]. Будівля цеху зовсім не змінилася. З її карнизів звисали бурульки. Раніше я тут навчався, вступивши за допомогою Еніште.

Я крокував за юним і вродливим підмайстром. Ми проходили повз старих палітурників із затуманеними від клею головами, повз малярів, які заробили горби ще в юності, учнів, котрі, зажурено втупившись очима в полум'я вогню, машинально розмішували фарби в чашах, поставлених на коліна. Один старий, забившись у куток, старанно розмальовував страусяче яйце, а якийсь дядько натхненно розписував невеличку шкатулку. За ними уважно спостерігав недосвідчений учень. Крізь відчинені двері я побачив, як майстри дають прочухана підопічним, а ті, червоні, мов раки, тикаються носами в аркуші, аби зрозуміти свої помилки. В іншій кімнаті сумний похнюплений учень, забувши про фарби, папір, малювання, полинув поглядом на вулицю, якою я щойно проходив. Крізь відчинені двері кімнат я, чужак тут, натикався на косі, ворожі погляди художників. Вони перемальовували мініатюри, готували фарби та шаблони, гострили писала.

Ми обледенілими сходами піднялися на другий поверх і прямували галереєю. Внизу, на подвір'ї, зачиненому воротами, обліпленими снігом, двоє підмайстрів, ще зовсім діти, цокотіли зубами від холоду, хоча на них і були товсті вовняні джуббе[73]. Вони чогось чекали, мабуть, покарання. Згадалися товсті палиці, котрими в часи моєї юності учнів до крові били по п'ятах. Так карали за лінощі та згайновані дорогі фарби.

Ми зайшли до теплої кімнати. Там спокійно сиділи художники, щоправда, я не міг їх так назвати, бо для мене вони були молодиками, які щойно закінчили навчання. Ця кімната свого часу викликала в мене трепет і велику повагу. Однак через те, що видатні художники, яким псевдоніми придумав сам Осман, працювали по домівках, вона була схожа не на багатющий малярський цех падишаха, а на звичайну велику кімнату якогось закинутого в похмурих східних горах караван-сараю.

У кутку я вперше за останні п'ятнадцять років побачив головного майстра Османа. Він безшумно, ніби привид, наблизився до мене. Коли в часи своїх мандрів я роздумував про малярство, то в мене перед очима завжди поставав цей геніальний майстер, такий самий видатний, як і Бехзат. Зараз, у своєму білому одязі, в сяйві снігової білини, котре проникало з вікна з видом на Айя-Софію, Осман здавався примарою з того світу. Поцілувавши вкриту родимками руку, я нагадав йому про себе. Розповів, що в дитинстві мене порадив був сюди мій дядько, але в житті я надав перевагу перу й проводив роки в мандрax містами Сходу, служачи секретарем у пашів, дефтердарів[74], знайомився з каліграфами та малярами й разом із Серхат-пашею та іншими пашами видавав книжки, бував у Багдаді та Халебі, Вані[75] й Тифлісі[76], на власні очі бачив війну.

— Ах! Тифліс! — пригадав великий майстер, дивлячись на світло, котре проникало з білого садка крізь завішене рядниною вікно. — Там зараз падає сніг?

Своєю поведінкою він нагадував старих перських майстрів, котрі осліпли від невпинної праці, на схилі літ перетворилися в напівсвятих, у напівбожевільних і розповідали нескінченні байки. Проте в його очах джина я відразу помітив чорну зненависть до Еніште й недовіру до мене. Незважаючи на це я розповів йому, що в аравійських пустелях сніг падає не тільки як у нас на Айя-Софію, а й на спомини, що коли він сипле на Тифліську фортецю, то жінки, перучи білизну, виводять пісні про квіти, а діти ховають під подушками морозиво собі на літо.

— А що малюють, що розписують художники в тих краях, де ти побував? — запитав він.

Молодий, замріяний, заглиблений у