Читати книгу - "Курва"

– Чекайте тут.

Ірчина мама зникла в нетрях чималенького помешкання. Мої ж батьки, мов загіпнотизовані, залишалися по той бік порога, наче перед ними магічне коло. За кілька хвилин жінка вивела за руку Ірку. Розпатлана, в розхристаній піжамці, сонна дівчинка поволі приходила до тями, обіруч протираючи очиці, які ну ніяк не хотіли розплющуватися.

– Іринко, Ірцю! – Моя мати впала перед наляканою дівчинкою на коліна. – Тобі Марта нічого не казала? Не казала, куди вона збирається після школи?

Дівчинка перестала терти очі, опустила рученята, задумалася.

– На танці! – Світилася на всі зуби, що були в її ротику, адже вона згадала.

– І все? – моя мати розчаровано.

– Так, – закивала на знак згоди дівчинка, – все.

– Ти справді більше нічого не пам’ятаєш? – Моя мати вхопилася обома руками за дівчинку і трясла її невеличке тільце в надії, що, можливо, ще таки щось витрясе з нього.

– Не пам’ятає, вона ж вам уже все розповіла, що знає. – Жінка силоміць вирвала доньку з чіпких обіймів моєї матері і повела до однієї з кімнат.

Мати ще якийсь час постояла на колінах у чужому коридорі, встала і, не обтріпуючись, поплелася додому. Вдома чекала я.

Згодом, коли мати комусь оповідала цю історію, то обов’язково звертала увагу на жорстокість і черствість Ірчиної матері. А як на мене, це свідчило лише про те, що та страшенно Ірку… любила.

Чи не тому її всі продовжують любити? Чоловік, діти, друзі… Навіть я.

Промені вечірнього сонця м’яко освітлюють велике дзеркало при вході. Я стою перед ним і купаюся в жовто-багряних кольорах, наче проходжу обряд очищення вогнем. Мені хочеться пізнати себе. Зрозуміти жінку в собі. Жінку, яка прагне любові, прагне бути бажаною і відкритою чоловіком. Зрозуміти в собі дитину. Дитину, якою пишаються батьки. Дитину викохану і випещену. А також ту частку себе, яка вимагає певної свободи, незалежності, поваги до власного простору.

Намагаюся відчути цілісність, якусь основну партію, тему, що поведе за собою всі інші, складаючись у гармонійну, повнотілу, насичену звуками, барвами, емоціями мелодію. Нічого не вдається. Та какофонія, що звучить у мені, розриває на кавалки, позбавляє здатності думати, відчувати…

Я зсуваю з пліч трохи завелику чоловічу сорочку, у якій мігрую тенетами помешкання вже кілька днів поспіль. Минулого тижня я таки написала заяву на звільнення. Ніхто особливо мене не затримував, ніхто нічого не питав. Хочеш – маєш.

Щедрі промені сонця, що ховається за обрій, миттєво забарвлюють моє тіло своїм теплом. Золото. Багато золота. Я стаю схожою на статую. Доволі привабливу. Мені хочеться її діткнути. Я торкаюсь. Не дзеркала. Ні. Себе. Свого тіла. Не зауважувала, що воно таке гарне. М’яке світло втомленого дня згладжує усі нерівності, тамує неточності. Промені наче ковзають туди-сюди. Заграють. Ніжаться, як велика дика кішка, коло стегон, навколо ніг. Обережно торкаються персів і, зачепившись за настовбурчені соски (вони в мене завжди такі – відкриті до світу), зависають, погойдуючись, наче клаптик єдвабної тканини. Вони проникають всюди так ніжно і трепетно, що я не встигаю відчути їхнього входження.

Ще кілька місяців тому, коли ділила своє життя з Павлом (чомусь досі годі викинути його з пам’яті, ні, не пам’яті взагалі, а пам’яті тіла), на свою плоть не зважала. Була та й була. Достатньо, що він нею втішався, пестив, вдовольняв. Сьогодні ж вона кричить, волає про його руки, уста. Вона збунтувалася, і я не можу її вгамувати. Я не знаю, як дають собі раду послушниці (чула, що й у них не все гладко), але в мене опускаються руки. Я стаю безпорадною. Усе ще стійко тримаюся, але відчуваю, що сили мої вичерпуються.

Колись давно, коли я жила з батьками, але вже пізнала заборонений плід пристрасті, на мене найшло схоже відчуття невтамованого голоду. Я пам’ятаю, як моє тіло, що тільки-но зачало смакувати всі нюанси насолоди, раптом забажало продовження. За стіною жив чоловік. Він був старший за мене, але значно молодший від батька. Він ніколи мені особливо не симпатизував, але в ту мить – я це виразно пам’ятаю – готова була йому віддатися без ніяких розмов, умов, без жодного слова. Тоді я не знала інших доторків, ніж невпевнений дотик гарячої від бажання плоті свого хлопця. Короткої, винуватої і наче… поцупленої.

З опущеними трусиками, зі зв’язаними, мов у арештанта, ногами нишпорила по квартирі, вихоплюючи серед безлічі предметів поглядом бодай щось, що наближено ту плоть нагадувало б. Нічого. (Невже ранній Юрій Винничук, котрий описував жінку, яка злягалася геть з усім, що було в помешканні, навіть із чотириногою табуреткою і люстрою, щось про це знав?) Предмети або закороткі, або, якщо довжина підходить, то затонкі – баночки з шампунями, пляшки, пляшечки, макогін, держаки до розмаїтого кухонного начиння. Інші з тонкого скла або з грубого металу.

Нарешті натрапила на пенал. Закордонний, з доволі м’якого пластику і зроблений у вигляді олівця. Та частина, що імітувала загострений грифель, була ковпаком і знімалася. Я взяла його до рук. Доволі важкий. Чомусь висипала весь його вміст – ручку, гумку для стирання і кілька олівців. Уже тримаючи в руках, зрозуміла, що мій пенал вигідно вигравав своєю величиною перед гордістю того хлопця. Було лячно. А якщо сподобається? А якщо звикну? Не пам’ятаю докладно, що було далі, але вдовольнити себе мені не вдалося. Ще тоді зрозуміла – розмір питань не вирішує. А що ж тоді? Про оргазм довідалася значно пізніше, та й то якось випадково.

Не знала, що в мене таке м’яке тіло. Якщо на нього дивитися збоку, то такого не скажеш. Виразно проглядаються ребра, чітко видно всі суглоби. Я доволі пропорційна. Трішечки заважкий низ. Можливо, дещо закороткі ноги. Але ці недоліки губляться на фоні дивної гармонії всіх складових мого єства. Павло пробував якось мені про це сказати. Кострубато і незграбно, на свій лад, але я сприйняла його слова як намагання зробити мені приємність.

Сонце потроху ховається, і за лічені хвилини з мене залишиться тільки силует. Мені приємно відчувати власні дотики. Я мандрую своїм тілом, його згинами і випуклостями, які гармонійно і непомітно переходять одні в інші, переплітаються, губляться, ваблять… Від дотиків кінчиками пальців то тут, то там тіло розцвітає дивовижними квітами чуттєвості.

Завмираю. З несподіваним потрясінням розумію, що ці дотики все ж мене не збуджують. Так, мені приємно торкатися до себе, приємно ковзати шовковою шкірою, вишукувати місця, де вона стає надзвичайно тонкою і прозорою, наче перетинка на крилах летючої миші,