Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

— Ну ж бо, спробуй.

Чарлі лише похитав головою.

— Дивися, Чарлі, я тепер повторю все дуже повільно. Тепер ти дивися, як я працюватиму, й повторюй за мною кожен мій рух. Гаразд? Але спробуй усе запам’ятати, щоб ти потім міг сам усе зробити. А зараз починаймо.

Чарлі насупився, коли побачив, як Джімпі відтяв собі шматок тіста і згорнув його в кулю.

Він подивився від своїх рук на руки Джімпі. Завагався, але потім узяв ніж, відрізав собі шматок тіста й поклав його на середину стола. Повільно, тримаючи лікті точно так, як тримав їх Джімпі, він скачав його в круглу кулю.

Подивився від своїх рук на руки Джімпі й ретельно склав пальці так, як той, — великі пальці разом із рештою пальців, злегка зігнутих у формі чаші. Він мусить зробити це правильно, як хоче Джімпі, щоб він зробив. Десь у ньому відлунює: зроби це правильно, й вони любитимуть тебе. А він дуже хоче, щоб Джімпі й Френк любили його.

Коли Джімпі скачав своє тісто в кулю, він відхилився назад, і так само зробив Чарлі.

— Просто чудово. Подивися, Френку, він скачав його в кулю.

Френк кивнув головою й усміхнувся. Чарлі зітхнув, затремтівши всім тілом. Він не звик до таких рідкісних хвилин успіху.

— Дуже добре, — сказав Джімпі. — А тепер ми розкачаємо його в рулон.

Незграбно, але дуже ретельно, Чарлі повторює кожен рух Джімпі. Іноді невдалим рухом руки він руйнує те, що зробив, але через мить відрізає собі шматок тіста і скачує його в рулон. Працюючи поряд із Джімпі, він скачав шість рулонів і, посипавши їх борошном, акуратно поклав біля Джімпі на велику покриту борошном тацю.

— Дуже добре, Чарлі. — Обличчя в Джімпі було серйозне. — А зараз ми подивимося, як ти зробиш усе це сам. Згадай усе, що ти робив від самого початку. Ну ж бо, починай.

Чарлі дивиться на величезну пластину тіста та ніж, який Джімпі поклав йому в руку. Його знову охопила паніка. Що він робив спочатку? Як він тримав свою руку? Свої пальці?.. Як він скачував кулю?.. Тисяча найсуперечливіших ідей заполонили водночас його свідомість, і він стояв там, усміхаючись. Він дуже хотів зробити це, принести радість Френкові й Джімпі, щоб сподобатися їм і здобути блискучий диск, який Джімпі пообіцяв йому. Він знову й знову обертає на столі гладенький важкий кавалок тіста, але не може розпочати роботу. Він не може відрізати від нього шматок, бо знає, що зазнає невдачі, і йому страшно.

— Він уже все забув, — сказав Френк. — Нічого в нас не вийшло.

Чарлі хоче, щоб у них усе вийшло. Він хмуриться й намагається пригадати: спочатку треба відрізати кавалок тіста. Потім скачати його так, щоб утворити кулю. Але як потім скачати з нього рулон, схожий на ті, що лежать на таці. Це вже інша робота. Якщо вони дадуть йому час, він усе пригадає. Як тільки в голові йому проясниться, він пригадає. Ще кілька секунд, і все буде окей. Він лише хоче трохи затриматися на самому початку того процесу, який він вивчив — лише зовсім трохи. Йому це так потрібно.

— Окей, Чарлі, — зітхнув Джімпі, забираючи з його руки ніж. — Усе гаразд. Не турбуйся про це. Зрештою, це не твоя робота.

Ще хвилина, і він усе пригадає. Якби вони лиш його не квапили. Чому вони всі так поспішають?

— Іди собі, Чарлі. Сядь отам і дивися свою книжку з коміксами. А нам треба повернутися до своєї роботи.

Чарлі киває головою, усміхається й дістає книжку з коміксами із задньої кишені. Він розгортає її й кладе собі на голову, наче фантастичний капелюх. Френк сміється, а Джімпі нарешті всміхається.

— Іди-но звідси, велика дитино, — пирхає Джімпі. — Іди й сядь, поки не знадобишся містерові Доннеру.

Чарлі всміхається йому й повертається до мішків із борошном, які стоять у кутку, біля змішувачів. Він любить спиратися на них спиною, поки сидить, схрестивши ноги на підлозі, й дивиться на картинки у своїй книжці з коміксами. Коли він починає гортати сторінки, йому раптом хочеться заплакати, хоч він не розуміє чому. Чого він має журитися? Хмаринка смутку то напливає на нього, то відходить геть, і тепер його чекає втіха помилуватися яскраво розфарбованими картинками у книжці коміксів, яку він передивлявся тридцять-сорок разів. Він знає в ній усі малюнки — він запитує, як вони називаються знову й знову (майже в кожного, хто йому зустрічається), — і він розуміє, що дивні форми літер та слів у білих хмаринках над малюнками означають, що персонажі щось говорять. Чи він коли-небудь навчиться читати те, що написано на хмаринках? Якби вони дали йому досить часу — якби вони не квапили його й не підштовхували занадто — він би зліпив їм булочки. Але всім бракує часу. Чарлі підтягує ноги й відкриває книжку з коміксами на тій першій сторінці, де Бетмен і Робін вимахують довгою мотузкою, щоб зачепитися за сусідній будинок. Коли-небудь, думає він, я навчуся читати. І тоді він зможе прочитати все оповідання. Він відчуває руку на своєму плечі й підіймає погляд. Це Джімпі, який крутить своїм латунним диском на ланцюжку, дозволяючи йому закручуватися й розкручуватися, щоб він ловив на себе світло.

— Ось тримай, — сказав він хрипким голосом, кинувши ланцюжок на коліна Чарлі, й пошкутильгав геть.

Я ніколи не думав про це раніше, але добре, що він так зробив. Чому він це зробив? Хай там як, а я цю подію запам’ятав ясніше та повніше, аніж будь-що з того, що пережив раніше. Я пережив відчуття, схоже на ті, які опановують людину, коли вона визирає з вікна, а ранкове світло ще має сірий колір. Відтоді я подолав довгий шлях, який завдячую докторові Штраусу та професорові Немуру й іншим людям тут, у коледжі Бекмана. Але що мусять Френк і Джімпі відчувати тепер, побачивши, як я змінився?

22 квітня

Люди в пекарні змінюються. Не лише в тому, що обминають мене увагою. Я відчуваю ворожість. Доннер допоміг мені вступити до профспілки пекарів, і я здобув іще одне підвищення. Погано тільки те, що я не отримав від цього жодної втіхи, бо інші не терплять мене. Власне кажучи, я не можу їх звинувачувати. Вони не розуміють, що зі мною відбулося, а