read-books.club » Пригодницькі книги » Карнавал у Марокко 📚 - Українською

Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

158
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Карнавал у Марокко" автора Мирко Пашок. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 17 18 19 ... 107
Перейти на сторінку:
треба було б упасти не на сходах, а на рингу. Як Гадюка, наприклад! Тоді він знав би, що це означає…

Ота вже був на вулиці, на яскравому сонці. Затулив очі, як сліпий. Зять пана Дантона, одягнений у костюм із шовку-сирцю, саме закурював сигару. Ота смикнув його за рукав.

— Вибачте, мосьє, пан Дантон чекає он там!

Чоловік у костюмі з шовку-сирцю обернувся й кинув сірника. У нього були чорні вусики й чорні злі очі:

— Що? Хто?

— Пан Рене Дантон…

— Яке мені діло до вашого пана Рене Дантона!

— Хіба ви не його зять?

— Звичайно, ні.

— Вибачте.

Чоловік нічого не відповів.

— Хам, — вилаявся Ота по-чеськи. Роззирнувся. На краю тротуару стояв ще один чоловік у панамі, проте навряд, щоб це був зять пана Дантона: в нього були темні окуляри й скуйовджена борода.

— Вибачте, ви часом ждете не пана Рене Дантона?

— Кого? — Чоловік звів брови, немовби згадував своїх незліченних знайомих. — Ви сказали, пан Дантон?

— Так, — кивнув головою Ота. — Пан Рене Дантон.

— Гм, — наморщив чоло бородань. — Гм… Здається, я не маю такої честі…

— Дякую! — вигукнув Ота. Приємно було б поговорити з такою чемною людиною, але він не мав часу. Ота знову огледівся.

На тротуарі стояло й проходило багато європейців, однак жоден з них не мав на голові білого капелюха. Пан Дантон явно помилився.

Ота повернувся до брудного вестибюля. Пішов до сходів. Там нікого не було. Він озирнувся. У нього було таке враження, що сьогодні він тільки те й робить, що озирається. Пана Дантона у вестибюлі не було. Ота метнувся до сходів, наївно сподіваючись, що пан Дантон лежить там на останній приступці розтоптаний, як бананова шкуринка. Там, звісно, його теж не було. Він щез, як дух.

А з ним щезла і його, Отина, валіза.

8

На коротку мить Оту пронизала страшна підозра, але він одразу відігнав її від себе. Адже вчора пан Дантон оддав йому гаманець, тож навіщо красти сьогодні валізу, в якій не було більше нічого? Дурниця. Дурниця. Мабуть, просто кудись одійшов… Але ж він не міг ходити, бо послизнувся і пошкодив ногу!

«Дивина… А може, це не ті сходи, на яких я його покинув?»

Ота розгублено обвів очима вестибюль. Там були ще одні сходи, проте вони вели в порожній коридор. А першими сходами ще й досі йшли люди, пасажири з «Менари». Ота побачив того зморщеного, мов яблуко, діда, який недавно чистив у їдальні ножем нігті, озираючись на всі боки, наче він замишляв щось лихе. Побачив й інших, кого знав в обличчя, і ту бліду жінку з рум'янощоким хлопцем, який так багато їв, коли всім було недобре. Потім пройшли араби у брудних білих бурнусах, ті сніговиті без штанів, які враз пробудилися до життя й тепер посли на плечах кожен свій клунок. Ні, пан Дантон стояв тут, отут, біля цієї розтоптаної коробки з-під цукерок. На цьому розчавленому гроні винограду він послизнувся, отут сперся на стіну й застогнав!

«А може, йому стало краще, і він пішов слідом за мною? Але тоді ми неодмінно зустрілися б… Мабуть, він помилився й показав мені на когось іншого, а коли я побіг, прийшов зять і повів його до машини, вони тепер там сидять і ждуть мене!»

Так, це було єдино можливе пояснення.

Ота знову побіг на вулицю, цього разу до машин. Біля тротуару їх стояло кілька, дві навіть марки «пежо», проте це були таксі, і водії в фесках почали смикати Оту за рукав:

— Таксі, мосьє! Таксі! Я знаю недорогий готель! Таксі!..

Ота вирвався від них і перебіг на другий бік вулиці. Там стояло п'ять приватних машин, але в жодній з них пана Дантона не було.

Ота раптом зупинився й благально звів очі до неба, сподіваючись, що знайде там якесь пояснення чи принаймні втіху. Що побачить там господні уста, які милосердно всміхнуться йому й скажуть: «Не втрачай надії, твердо вір, обернись, і ти побачиш того, кого шукаєш!»

«Так, я вірю, — мовив Ота в думці. — Вірю! Ще ніхто ніколи не вірив так, як я! Зроби щось за це, господи. Зроби так, щоб там був пан Дантон!»

Він ще хвилинку почекав, мабуть, для того, щоб дати панові Дантону час з'явитися. Тоді рвучко обернувся. Пана Дантона не було.

Нарешті він повірив у те, що так довго відганяв од себе.

«Отже, пан Дантон… Пан Дантон…»

Пан Дантон — злодій. У пана Дантона нема ні сестри Мюгетти, ні зятя, а тим більше курячої ферми. Пан Дантон авантюрист, звичайнісінький авантюрист, і все, що було перед цим, — те, як він послизнувся, як стогнав, як кликав зятя — все те було тільки трюком, щоб мати змогу спокійно взяти Отину валізу й щезнути.

«Отже, він… — повторив Ота в думці й прикипів до місця. Йому хотілося несамовито засміятися, і водночас десь глибоко в душі ще жевріла остання іскорка надії: — Ні, це неможливо! Спробуй іще раз! Заплющ очі й лічи до десяти. Потім розплющ, і все зміниться! Так, як змінилося вчора, коли пан Дантон витяг руку з кишені, тримаючи в ній твого гаманця…»

Він знову розплющив очі, але навкруги було те саме — таксі, вулиці, сонце, закурені пальми, люди, люди, люди — і ніхто з них не скидався на курку з людоїдськими зубами.

До Оти знову повернулося дихання, а з ним — і здатність рухатися. Він перебіг вулицю й помчав до портової будівлі, до просторого брудного вестибюля зі сходами іі трьома дверима, з яких одні вели на північ, другі на південь, а треті на схід. Може, пан Дантон доповз до них, до цих дверей, або он до тих, навпроти, і чекає там! Ні, не чекає… Ота раптом спіймав себе на тому, що гасає сюди й туди, проте не бачить нічого — очі йому ніби заслав туман, — і чує тільки безладний гамір, голоси й звуки, які вирують довкола нього, наче збурена вода, однак-поминають його. Як злива, що шумить довкола і обминає тебе… Ота «тиснув кулаки, аж нігті вп'ялися в долоні, потім стріпнув головою, аби позбутися страшного відчуття, що він лишився тут зовсім сам, ізольований від усього, що він пропащий і не сповна розуму, що все. це йому тільки приснилось. Він таки позбувся цього відчуття й усвідомив цілком ясно, що стоїть у чужому місті, в чужій країні, на порозі чужого континенту і не має нічого, крім порожніх рук та голови, яку аж

1 ... 17 18 19 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карнавал у Марокко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карнавал у Марокко"