Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

Він підніс руку і трохи замріяно, скромно, але водночас і безмежно гордо всміхнувся. Так, мабуть, щасливий батько показує товаришеві доньку, яка танцює вальс на своєму першому балу. Це враження було таке яскраве, що Ота згодився:

— Що правда, то правда. Вам це місто вдалося на славу, мосьє Дантон.

І знов обидва всміхалися назустріч Касабланці, цій «Каса», як її називав пан Дантон, та, мабуть, і всі ті, кому ніколи було бавитися довгими словами, бо вони мали швидко «робити Марокко».

За хвилину до «Менари» підплив човен лоцманів, і Ота з паном Дантоном подалися складати речі. І хоч Оті ще довелося побігти вмитися, він спакувався раніше, ніж пан Дантон; власне, пакувати йому не було чого. Треба було вийняти з валізи паспорт і вкинути в неї піжаму, бритву, зубну щітку та мило.

Він зібрався так швидко, що потім іще довго чекав на палубі, всівшись на валізі, як на табуреті. Тільки як уже докурив другу сигарету, прийшов пан Дантон з валізочкою, не більшою за футляр для флейти.

— Хе-хе! — захихикав він. — Хе-хе, сидите на грошах?

— C'est ca. Ви вгадали, — засміявся Ота.

— Правильно, — похвалив його пан Дантон. — Абсолютно правильно. Але поспішати не треба. Зачекаємо, поки схлине основна маса. Зять од нас не втече.

— Вам видніше.

Вони були на порозі Марокко, й Ота охоче передав віжки досвідченішому. Нехай старається цей курячий батько, він удома. Тільки якщо все буде гаразд, бо інакше Ота зчинить бучу.

Вчора, вже засинаючи, він вирішив, що часто зчинятиме бучу, з тактичних і дипломатичних міркувань, часто вдаватиме з себе розсердженого. Бо, чого доброго, пан Дантон, а головне та Мюгетта, ще подумають, ніби вони його ощасливили, і за авторемонтну майстерню він має цілувати їм руки. Не на того натрапили! «Я пан, ти пан! Інакше не граю, до побачення! Я від вас не залежу, маю свої гроші і щось придумаю».

Отак! Він посидів іще трохи, присунувши валізу-табурет ближче до поручнів. Унизу йшла Джоанна Перрейра, пасторова дочка, а насправді дочка Місяця — така велична, бліда, гарна й піднесена. Вона зійшла вже з трапа й тепер поруч свого жахливого чоловіка прямувала в глиб Марокко, де чекає той другий пройдисвіт Фавлер і радіє, що заробить на них повні мішки франків. Ішла легенько, немов танцювала на гарних ніжках, у гарній сукні — була така близька і водночас така далека, була внизу і водночас так високо вгорі, що Ота не наважувався на неї навіть довго дивитись.

А он і Каміль Верхарт, Розбите Обличчя, за ним Гадюка, мерзенний негідник, за ним Марсель Петіжан у лимонадному шарфі. А позаду всіх іде латиш Густ, той, у якого замість очей мухи. Четверо боксерів, невеличка отара овець, яку веде кудись баран Монді Перрейра.

Ота раптом пошкодував, що навіть не попрощався з ними, хоча б із Камілем, і водночас зрадів, що він у зовсім іншому становищі, ніж вони, що на нього жде не якийсь там Фавлер, а зять пана Дантона з авто. Але все-таки йому було прикро, що він не зміг ближче познайомитися з Джоанною. Певна річ, із цього нічого б не вийшло, та на це й не треба було особливо розраховувати. «Я був би щасливий, якби вона зробила мене хоч своїм другом, якби розмовляла зі мною, не гордувала мною, якби мені дозволила бути з нею й кликати її «Джоанно…» Боже, чому вона вийшла саме за Перрейру!..»

— Путі господні невідомі, але, мабуть, у цьому є глузд, — мовив він уголос і по-чеськи. Так завжди казав його батько, і це були мудрі слова, бо на тому все кінчалося. Тепер теж усе скінчилося — всі думки про Перрейру й Джоанну.

Ота знову пересів. У юрбі на трапі він побачив молодика з великою квадратною головою, а поруч — дівчина, яка весь час хотіла з ним познайомитися. Невже вони йдуть разом?.. Ні. Перед входом до митниці вони розійшлись.

— Ну, тепер уже можна рушати й нам, — сказав пан Дантон.

Ота підвівся. Взяв валізу. Трап під ними тихо погойдувався. Відтак перші кроки по африканській землі. Ворота. По один бік воріт стояв поліцейський, по другий, за старомодною конторкою, сидів білий урядовець в окулярах і брудній краватці.

— Votre passeport![11]

Він глянув з-під окулярів на фото в паспорті, тоді крізь окуляри на Отин ніс. Очі його раптом стали великі, круглі, як у риби. Маленьким кулаком він поставив у 'паспорті печатку:

— Passez. Ідіть.

І в Оти Скали радісно закалатало серце; щиро кажучи, він добре й не знав чому; мабуть, у глибині душі до останньої хвилини потерпав, думав — щось станеться, щось завадить йому зійти на берег і збудувати гарну авторемонтну майстерню.

Він згорнув паспорт і грався ним, мов картою.

— Douane. Митниця. Відкрийте, будь ласка, валізу! — звернувся хтось до нього.

Ота здригнувся. Він стояв біля довгої обкованої стойки. Мусив нахилитися, щоб відімкнути ключиком, який висів у нього на шиї, валізу. Митник засміявся. Це був симпатичний молодик із щоками, наче помідори. Підняв пальцем Отин рушник і поставив на валізі хрестик.

— Passez!

Все… Ота Скала вкинув паспорт у валізу, опустив кришку й поплескав її, як приятельку. Так, усе. І рушив тьмяним коридором. Попереду весело йшов пан Дантон.

Зненацька пан Дантон послизнувся.

Це сталося на сходах, що вели з митниці до просторого брудного вестибюля з трьома дверима, крізь які лилося сліпуче світло.

— Ой! — скрикнув пан Дантон, випустив валізочку й почав падати. Він замахав у повітрі руками, немовби шукав тієї соломинки, за яку хапається потопаючий. — Ой! — скрикнув він знову, впавши боком на сходи. — Ох… — вимовив утретє, точніше, простогнав. Він напівлежав біля сходів і тер коліно.

— Що сталося? — запитав Ота. — Ви щось собі пошкодили?

— Думаю, нічого страшного, — болісно всміхнувся пан Дантон. — Але коли ваша ласка… — Він наставив лікоть, й Ота почав його підводити.

— Дякую, друже, — сказав пан Дантон і спробував ступнути крок, але не зміг. — Клята нога!

— Це пройде, — сказав Ота. — Трохи посидьте…

— Гей! — закричав раптом пан Дантон і помахав рукою в напрямі воріт. — Агов! — Та голос у нього зірвався, знову випурхнув, наче канарок, і пан Дантон тільки недолуго закудкудакав: — Он мій зять. Мерщій приведіть його сюди!

— Отой?

— Ні! Он він стоїть у білому капелюсі!

— Отой у панамі?

— Так. Мерщій! Швидше! Біжіть!

— Ну ясно, що біжу! — підстрибнув Ота, поставив валізу й побіг. Кумедний чоловік цей пан Дантон — йому