Читати книгу - "Великий Мольн"

один по одному від'їздили, колеса рипіли на піску широкої алеї. Видно було, як вони звертають і зникають у темряві, везучи загорнутих у шалі та хустки жінок і сонних дітей. Ось проїхала велика двоколка, за нею покотив шарабан, переповнений жінками, а Мольн лишався стояти на порозі дому. Зрештою на подвір'ї залишився тільки старий берлин; на передку сидів селянин у блузі.

— Сідайте, — відповів він на пояснення Огюстена, — ми їдемо в той бік.

Мольн насилу відчинив дверцята старої тарадайки — затремтіли шибки, зарипіли завіси. В кутку на сидінні спали двоє малят — хлопчик і дівчинка. Вони прокинулися від рипіння дверцят і холоду, розплющили заспані оченята, потім, трусячись, забилися ще глибше в куток і знов заснули…

Стара карета рушила. Мольн тихенько зачинив дверцята, обережно прилаштувався в іншому кутку і, прихилившись до шибки, почав пильно вдивлятися в нічну пітьму, намагаючись запам'ятати дорогу й місця, які покидав. Хоч надворі було темно, він здогадувався, що карета перетнула подвір'я й садок, прокотила повз сходи, які вели до його кімнати, проїхала через браму і, залишивши замок позаду, помчала в ліс. За шибкою миготіли стовбури старих ялин.

«Може, ми зустрінемо Франца де Гале», — подумав Мольн, і серце в нього закалатало.

Раптом карета звернула вбік, об'їжджаючи перепону, що несподівано постала на вузькій дорозі. Наскільки можна було розгледіти в нічній пітьмі, це був, судячи з форми та чималих розмірів, фургон, покинутий майже серед дороги; він, мабуть, простояв тут, неподалік від замку, від самого початку свята.

Поминувши перешкоду, коні знову пішли клусом, Мольн знову втомлено дивився у віконце, марно силкуючись щось розгледіти в довколишньому мороці, — коли враз у лісі спалахнув яскравий вогник і пролунав постріл. Коні кинулися вчвал, і Мольн ніяк не міг збагнути, чи кучер у блузі намагається стримати їх, чи, навпаки, підганяє ще дужче. Огюстен хотів відчинити дверцята. Ручка на них була знадвору. Не зумівши опустити шибку, він почав її торсати… Діти прокинулися і, наполохані, мовчки притискалися одне до одного. Прихиливши обличчя до шибки, Мольн і далі штовхав дверцята й нараз побачив на дорозі білу постать, що бігла. Це був високий П’єро з весілля, мандрівний актор у маскарадному костюмі; він біг, мовби збожеволівши, й притискав до грудей непорушне людське тіло. Потім усе зникло.

Коні мчали чвалом у темряві, діти знову заснули. А Мольн обмірковував, кому він зможе розповісти про таємничі події цих двох днів. Він іще довго перебирав у пам'яті все, що побачив і почув, потім, зрештою стомлений утомою, з прикрістю в душі, наче засмучена дитина, заснув…

Надворі ще не розвиднілося, коли карета зупинилася посеред дороги й Мольна розбудив стукіт у шибку. Кучер насилу відчинив дверцята, й крижаний пічний вітер пройняв хлопця до кісток.

— Вам треба тут сходити, — сказав кучер. — Розвидняється. Зараз ми звернемо на путівець. Звідси зовсім близько до Сент-Агата.

Мольн, схилившись, якось машинально нишпорив у кареті, шукаючи кашкет, що закотився в найдальший куток, — під сидіння, де спали діти, — потім, похнюпивши голову, зійшов на землю.

— Ну, до побачення, — сказав кучер, знову сідаючи на передок. — Вам лишилося не більше шести льє. Подивіться, там, на узбіччі, дорожній знак.

Мольн, що ще не прокинувся як слід, доплентав до стовпа з покажчиком і сів на землю, понуривши голову, мовби хотів знову заснути.

— Ні! — крикнув кучер. — Тут спати не можна. Надворі надто холодно. Вставайте, походіть трошки…

Похитуючись, засунувши руки в кишені й утягши голову в плечі, Мольн пішов по дорозі на Сент-Агат; старий берлин, цей останній свідок таємничого свята, завернув з посипаної рінню дороги і, нечутно погойдуючись, поїхав по трав'янистому путівці. Незабаром він зник з очей, тільки капелюх кучера ще стрибав удалині над кілками тину…

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший

ВЕЛИКА ГРА

Вітрюгани й холод, дощі й сніг, неможливість під час навчального року проводити будь-які тривалі пошуки — все це примусило нас з Мольном чекати кінця зими, тому ми з ним і не заводили мови про Загублений Замок. Ми не могли нічого серйозного зробити в ці короткі лютневі дні, в ці четверги[4], коли не вщухали шалені вітри й неодмінно з п'ятої вечора періщив холодний дощ.

Ніщо не нагадувало про Мольнову пригоду, коли не рахувати того дивного факту, що відтоді, як він повернувся, ми більше не мали друзів. На перервах затівалися ті самі ігри, що й раніш, але Жасмен не розмовляв з Великим Мольном. Вечорами, тільки-но закінчувалося прибирання в класі, подвір'я порожніло, як це було в часи самотності, і я бачив: мій товариш не знаходить собі місця, бродячи між садком і навісом, між подвір'ям і їдальнею.

Щочетверга ми з Мольном умощувалися за вчительським столом у одній з двох, класних кімнат і читали Руссо та Поля-Луї Кур'є, яких знайшли в стінних шафах, між підручниками з англійської мови й переписаними від руки нотними зошитами. Пополудні, рятуючись від чергових відвідин сусідів, ми втікали з нашого помешкання й знову верталися до школи… Інколи чули, як гурти старшокласників мовби випадково зупиняються біля шкільної брами, граючись у якісь загадкові військові ігри, а потім розходяться… Таке сумно життя тривало до кінця лютого. Я починав уже думати, що Мольн забув про все, але одна пригода, дивніша за всі інші, довела мені, що я помиляюсь і під похмурою пеленою зимових буднів визріває бурхливий конфлікт.

Якось увечері наприкінці місяця, саме в четвер, і докотилася до нас перша звістка про чудний маєток — перша хвиля, викликана пригодою, про яку ми з Мольном уже давно не ведемо мови. В нашому домі ще ніхто не лягав спати. Дідусь і бабуся поїхали від нас, з нами лишилися тільки Міллі й батько, який, звісно, й не підозрював про глухе ворогування, що поділило клас на два табори.

О восьмій годині Міллі відчинила двері, щоб викинути надвір крихти, що залишилися після вечері, і враз так здивовано ойкнула, що ми всі підбігли до неї. На порозі лежав шар снігу… А що було зовсім темно, то я ступив кілька кроків по подвір'ї, аби пересвідчитися, чи глибокий цей сніг. Я відчував легкий дотик сніжинок, що одразу ж танули на моєму обличчі. Та мене покликали, і Міллі, мерзлякувато щулячись, зачинила двері.

О дев'ятій ми збиралися лягати; мати вже взяла в руку лампу, щоб провести нас нагору, коли раптом почулися два сильні удари в браму на протилежному кінці подвір'я. Міллі поставила лампу на