Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

здобич. Чеслав помітив задоволене обличчя батька, що явно пишався сином. Так само подобрішало й обличчя Сокола. Наставникові не було соромно за свого вихованця. Його товариші теж уже повернулися, кожен зі своєю здобиччю. Близнюки Малко й Білко принесли козуль, довгий Серга — лисицю, здоровань Добр добув молодого вепра, а рудий Борислав — куницю. Але такий дебелий та лютий звір, як вовк, був лише в Чеслава.

Коли зрештою чоловіки залишили його здобич у спокої та повернулися до подальших обрядових приготувань, до друзів підійшов Кудряш, що до того тихо стояв у тіні край капища. У руці він тримав зайця.

— Думав ведмедя-дволітка… завалю, так не дався, негідник… У кущах схоронився… Я в нього стрілу пустив… Він затих… Я за ним у кущі поліз, а там — заєць…

Дружний молодечий регіт перервав щиру розповідь Кудряша. Хлопці хапалися за животи, не маючи сил зберегти статечний вигляд, з яким сам Кудряш розповідав про своє чудове полювання. Лише Кудряшеві було зовсім не до веселощів. Він стояв, кусаючи губи, і намагався стримати сльози німої образи.

— Оце звірюку ти, Кудряше, добув!.. — іржав, немов кінь, Борислав. — А може, то Лісовик тобі клишоногого на зайця підмінив?..

Кудряш від розпачу опустив голову.

— Мій вовк сьогодні теж зайця вбив, — навмисно суворо сказав Чеслав. — І для нього це було вдале полювання. І вовком він від цього не перестав бути.

Після слів Чеслава сміх змовк.

— Кудряш — мисливець. І він повернувся сюди зі здобиччю. І нехай далі зубоскалить той спритник, хто жодного разу не повернувся з полювання голіруч.

Таких не знайшлося.

Юнаків покликав Сокіл. Прийшов час розпочати їхню Посвяту в чоловіки. Узявши свої трофеї, хлопці один за одним рушили до бовванів Великих. Кудряш ішов за Чеславом.

— Спасибі тобі, — шепнув він другові.

— Та пусте, сказав, що думав. Не переймайся…

— Угу, не переймайся!.. Твій вовк зайця вбив, але ти ж — самого вовка!.. — зі щирим захопленням вигукнув Кудряш.

Пройшовши крізь натовп родичів, вони наблизилися до Великих — головних богів їхнього племені: Даждьбога — бога сонця, Сварога — бога неба й усього сущого та Перуна — бога дощових хмар, грому й блискавки. Дерев’яні боввани вирізаними в стовпах обличчями суворо дивилися з висоти на прийшлих. Даждьбог Сварожич, син Сварога, стояв посеред святилища, бо був найбільше шанований у їхнім племені. Священні стовпи Сварога й Перуна (так само сина Сворога) — трохи віддалік. Колись предки родичів Чеслава мали їх за головних богів, але часи змінилися і тепер Даждьбог зробився їхнім головним заступником.

— У мене аж мурашки по спині забігали, — не втримався Кудряш.

— Ти їх ще почни ловити прямо тут, дурню, — обірвав друга Чеслав.

— Тихіше!!! — шикнув на хлопців Сокіл.

Біля Великих юнаків зустрів волхв Колобор. Він поважно підвів руки, закликаючи всіх до мовчання. Люди завмерли. У цілковитій тиші пролунав перший удар у бубон, за ним — ще й ще, а дуда, що підхопила удари, перетворила ці звуки на музику, яка заповнила собою все довкола, а втрапивши у вуха, а далі і в душі людей, сповнила їх священної врочистості. У багаття додали сухих дров, й іскри диким роєм зметнулися в чорне небо.

Колобору піднесли священну чашу з напоєм мудрості. Узявши чашу, волхв кілька разів надпив із неї довгими ковтками. Повернувши чашу, він заплющив очі й почав повільно погойдуватися з боку в бік у такт ударів бубна. За якийсь час він розплющив очі, але всім присутнім стало видно, що погляд волхва десь далеко. Повільно опустившись перед богами на землю, він заговорив:

— О, великі наші владики, батьки й захисники, Рід наш і плем’я наше просить прийняти дарунки-жертви на честь вашу і дати згоду та благословення ваше на Посвяту цих юнаків у чоловіки з усіма правами й обов’язками, заповіданими предками нашими. Чи гідні вони цього, Великі?..

Далі Колобор перейшов на шепіт. Ще якийсь час він відсторонено шепотів, призиваючи богів відповісти. Його чоло вкрилося потом, а він усе шепотів і шепотів. Потім були чутні тільки гучні звуки бубна й дуди. Раптом Колобор пожвавішав і підвівся із землі. Його погляд зробився осмисленим.

— Боги сказали: небо вкаже нам відповідь, — остаточно прийшовши до тями, мовив волхв.

Усі присутні, підвівши голови, почали напружено вдивлятися в зоряне небо. Але далекий небозвід, здавалося, застиг у своїй незмінності. І тільки іскри від багаття рвалися й рвалися вгору, намагаючись приєднатися до небесних світил. Але марно. Землі — земне, небу — небесне. І раптом одне з малюсіньких небесних світил зірвалося зі свого місця й почало падати. Вигук побожного замилування й радості вихопився у всіх, хто побачив це диво.

— Великі благословили нас на Посвяту, — вигукнув Колобор. — Слава їм!!!

— Слава!!! — загукала юрба.

— Боги вважають вас гідними й готові прийняти дарунки ваші, — звернувся волхв до юнаків.

Один за одним вони підходили до жертовника, що стояв біля підніжжя бовванів Великих, і клали перед ними свою здобич. Кожен, залишаючи жертву, опускався до землі й тихо дякував богам за прихильність.

Коли настала черга Чеслава, він, поклавши тушу вовка на жертовник і опустившись до землі, не тільки віддав подяку богам, а й, зважившись на зухвалість, попросив їхнього заступництва у його стосунках із Нежданою. Хай буде що буде!..

І от вони вже всі семеро піднесли свої дарунки й віддали належне богам. Тепер на них чекало останнє випробування.

Колобор, узявши довгий гострий ніж, підійшов до жертовника. Зупинившись біля туші вовка, він увігнав ніж у його грудину й одним зусиллям розітнув її. Вирізавши серце й печінку, він кинув їх у чашу, а другою чашею зачерпнув вовчої крові.

Один із помічників волхва, Миролюб, знову подав йому чашу мудрості.

Колобор, шепочучи лише йому відомі замовляння, узяв чашу з вовчою кров’ю й почав повільно переливати її вміст у священну посудину. Темно-червона густа рідина, падаючи щільним струменем, змішалася із золотавим напоєм мудрості.

— Щоб мудрість наших предків злилася із силою й хоробрістю крові цієї й оселилася в тілах ваших, — з цими словами Колобор подав чашу першому з хлопців.

Ним був Чеслав.

Не без побоювання взяв він священну посудину. Уперше в житті він мав пити з чаші мудрості. Хлопець відчував, що всі присутні зараз дивляться тільки на нього. Затамувавши подих, він зробив перший ковток. Спершу рідина здалася йому такою, що не мала смаку, але поступово гіркувато-солонуватий і водночас солодкуватий смак торкнувся його язика та горла. Після другого-третього ковтка юнак відчув, як гаряча хвиля бурхливим потоком починає розливатися тілом. У голові приємно зашуміло