Читати книгу - "Волонтери. Мобілізація добра"

class="p1">З іншого боку — хоч як би патетично це звучало, — якби я не вірила, що ми повернемо Крим, то не займалася би волонтерським проектом «Крим-SOS». Зараз я розумію, що не можу це покинути, бо впевнена, що Крим ми повернемо в будь-якому разі. Можливо, в майбутньому зміниться форма його врядування, можливо, буде більше автономності, можливо, буде особливий статус для кримських татар. Але Крим знову буде українським.

Гаська Шиян

Гусінь

Я страшна боягузка. Настільки, що боятися мені теж страшно. Я боюся, що страх мене поглине ще більше. Зрештою, я дівчина, мені майже сімнадцять, я ще не народжувала, тільки декілька разів закохувалася. Я всі рази боялася про це говорити. Я просто любила страждати. Тоді ставало менш страшно. Це як бити когось із кожним наступним ударом сильніше, щоб удар попередній не вважався злочином. Тільки я ніколи нікого не била, окрім себе, бо фізичні прояви насильства між людьми вганяють мене у ступор. А от битися самій головою об стінку — це будь ласка, бо чого ще варта така лузерка і нездара, як я. Вчора я поверталася від репетиторки з української затишною вуличкою в середмісті. Ці заняття з підготовки до ЗНО, що, як і більшість наших життєвих кроків, позбавлені сенсу, мене принаймні врівноважують. Підставляючи правильні дієслівні форми, таки розумієш, що є у цьому світі гармонійні речі. Антикварний стіл, вкритий якоюсь понурою капою, іржава лампа з розплавленими пластмасовими деталями — світло від неї гріє змерзлі пальці з обгризеними нігтями, це все вводить мене у якийсь благодатний транс, додає затишку і переконує, що не така вже й катастрофа те, що я ніколи не матиму бездоганного манікюру. Я дуже боюся дівчат із бездоганним манікюром. Але у цьому старому помешканні моєї репетиторки почуваєшся захищено, навіть за тих обставин, що у сусідній кімнаті майже помирає старенька бабця, а чоловік учительки схожий на гробаря. Це навіть створює якусь ідеальну екосистему. А мова і літери — єдине, що у цьому світі можна любити, єдине, що позбавляє страху.

Заняття триває годину двадцять, тож узимку виходиш на вулицю, коли саме починає темніти. Щойно я повернула за ріг, мене обігнала жінка з дитячим візком, і я вкотре подумала, що дітонародження — це якась химерна приреченість істоти. Ти мусиш впустити когось у своє тіло, а потім звідти вилізе страшний крикливий організм, який потребуватиме постійного догляду, тож ти безнадійно пхатимеш поперед себе візок. Я боюся чоловіків і боюся дітей. Перших мені хочеться тримати на відстані — навіть тих, у котрих я закохувалася. Точніше, особливо їх. Щойно вони намагалися до мене торкнутися, на мені наче наростав панцир, який випромінював тисячі електричних розрядів назовні і всередину. Дітей же мені зовсім не хочеться брати на руки. Бо я одразу уявляю, як кількість мешканців нашої хрущовки примножується. Ми всі липнемо і задихаємося, нам мало місця, їжі достатньо, але від неї клубочиться пара і шиби вкриваються вологими фіранками конденсату, на смак же все це вариво прісне і несвіже. Єдине, що допомагає трохи відволіктися, — миття посуду, медитативне заняття, яке дозволяє повернутися до всіх спиною і ще й одразу побачити позитивний результат. Мені дуже страшно відтворюватися у цьому всьому. І навіть дім не є місцем, де від страху можна сховатися, бо хіба може бути домом розхристаний протягами спальний район. Де хрущовки оточені панельками і новобудовами, у світлих вітринних вікнах яких мені було би жити ще страшніше, бо вони так виглядають, наче мали би прострілюватися снайперами. Зрештою, сусідські хлопці з гуртожитку так і розважаються — цілять у мене лазером, коли я перебираюся в піжаму, перш ніж скрутитися калачиком на старій тахті серед синтетичних м’яких іграшок. Вдихаючи їхнє пропилюжене нутро, я нарешті почуваюся у сховку і можу до себе торкатися, коли я це роблю сама, панцир чомусь не наростає й електрошок має характер зовсім іншого, потужного, але приємного розряду.

Я вже майже дійшла до натовпу на зупинці маршрутки, коли мене обігнала зграйка людей напідпитку, звичайні собі перехожі, трохи схожі на моїх батьків, ідеальні об’єкти для зневаги чи навіть ненависті. І от один з них, у камуфляжі, похитуючися, зачепив ту жінку з дитячим візком, що йшла попереду. Вона навіть не встигла огризнутися абощо, як він пробелькотів, погано артикулюючи: «Бандеравскіх детей нада убівать. Ані же убівают наших детей». Його жваве місцеве товариство негайно почало цитькати тоном, яким це роблять бабці у церкві, коли невчасно хрестишся. Таких бабць я боюся понад усе. Але тепер мені нарешті раптово перестало бути страшно. Відбулася якась зворотна реакція — щойно загроза окреслилася, тремор і переляк зникли. І загрозою цією був не той чоловік, а наша взаємна ненависть. Я стояла як укопана, на світлофорі було зелене, але проти руху з бічної вулички виїхав джип, прикрашений синьо-жовтим, євросоюзівським і червоно-чорним прапорцями, він вискочив просто на перехрестя і мало не збив дівчину з прозорою скринькою, яка збирала пожертви, у цільове використання яких ніхто не вірив. Із сіті-лайту на мене дивився суворий лик Бандери. І я тільки й думала всю дорогу в напханій маршрутці: «Чи є я його дитиною, хоч у якийсь свій не- опосередкований спосіб любові до занять з української тричі на тиждень у затишному, колись буржуазному помешканні репетиторки? І чи може вважатися його дитиною немовля у візку з номерним знаком «МІША», нехай і через українське?!» Всі крапки, апострофи й акценти так і не вишикувалися у якийсь логічний рядок, вдома було звично душно і шумно від телевізора: «Париж. Нігерія, Волноваха» — сіяв топонімами диктор у шипучому інфопросторі. Я відкрила географічний атлас і, замість звично розшукувати оази, куди би мріялося втекти, почала зосереджуватися на найстрашніших місцях на землі. Бо чим більше тебе щось лякає, тим легше, коли підпустиш його ближче.

Я не дуже ладнаю з однолітками, але в мене є дві подруги: Христя й Альбіна. Вони не зносять одна одну, тому спілкування з ними я мушу чергувати, але воно й на краще. У Христі один дідусь воював в УПА, а другий був греко-католицьким священиком, і Христя з якимось особливим виразом обличчя переповідає, що його «москалі зварили заживо в казані». Христя пластунка, жвава і повна сил. Сама лише рум’яність її щік свідчить про те, як легко їй усе вдається. Вона носить в гори важкі рюкзаки, радісно пастує підлогу в класі, і таке враження, що паркет не муляє її округлі коліна, а лямки не тиснуть веснянкуваті плечі. Вчора вона організувала після уроків плетіння маскувальних сіток. Зазвичай я