Читати книгу - "Волонтери. Мобілізація добра"

чотири години на добу. Перший тиждень ми взагалі не спали. Потім з’явилися інші волонтери, котрі моніторили, збирали, перевіряли отриману інформацію. Команда «Крим-SOS» функціонувала як повноцінне медіа. За два тижні ми почали активно допомагати військовим. Збирали гроші, передавали продовольчі товари та бронежилети, попередньо складали списки місць і потреб.

Можливо, варто пояснити, що стало поштовхом для перетворення громадського медіа про Крим на волонтерський осередок надання допомоги. Настав час, коли ми більше не могли бути просто інформаційним майданчиком. Хотілося допомогти реальним людям реальними діями. Зрештою, нашою первинною мотивацією було бажання допомогти — спершу ми думали, що вистачить відповідального інформування, бо не чекали на те, що події розвиватимуться саме таким чином. Згодом виявилося, що інформування замало. Крім того, до нас і так усі зверталися по допомогу і пораду, бо бачили в нас своєрідний «вузол» для зв’язку людей між собою.

Наш перший волонтерський допис у Facebook — це заклик відкрити свої домівки для переселенців. Спершу ми зосередилися на проблемі поселення людей, які виїжджали з Криму. З листів, які ми отримували, почати створювати базу даних із контактами тих, хто готовий допомогти. Пам’ятаю, ми були в шоці від тієї кількості людей, які просто погоджувалися надати переселенцям притулок. У результаті сформувалася величезна база на понад дві тисячі місць, де люди були готові надати притулок.

Тепер ми працюємо в кількох напрямках. Один із них — підтримка переселенців з Криму та зі Сходу — одержав підтримку ООН, що дозволило нам винайняти офіс і платити якісь мінімальні зарплати тим, хто тут зайняті. Взагалі ми почали займатися переселенцями тільки тому, що в перші дні, коли вони з’явилися, жодна державна структура не взяла на себе відповідальність, тому саме волонтери мусили надавати юридичні консультації, допомагати з пошуками житла. На сьогодні люди найбільше потребують саме правової підтримки — їм потрібно пояснювати, як отримати соціальні виплати, як вклеїти фото в паспорт, переоформитися у податковій як підприємець, написати заяву в прокуратуру тощо. Інший напрямок — моніторинг порушень прав людини в Криму та систематизація цієї інформації для наших партнерів, які постійно потребують актуальних свіжих даних. Третій напрямок — підтримка та популяризація кримськотатарської культури. Севгіль, Алім і я — кримські татари, і ми розуміємо, що Крим безпосередньо пов’язаний з кримськими татарами як з корінним народом, який зараз, в умовах анексії, найбільше потерпає від нової «влади». Саме тому ми організовуємо фестивалі, лекції з кримськотатарської культури, а ще фільм зараз знімаємо про Мустафу Джемілєва.

У роботі з переселенцями є складність: серед них можуть іноді траплятися ті, хто не любить Україну, хто є проросійським, любить Путіна, хто з дому виїхав для порятунку свого життя, а не з ідеологічної незгоди з «владою» окупаційного режиму в Криму, в Луганській і Донецькій областях. Так, до нас постійно приходять на склад і в офіс люди, які кажуть, що ‘їхні домівки бомбить Україна, або що війну почала саме Україна, або що це ми з Майданом у всьому винні... Але уявіть маму з трьома малими дітьми, якій справді необхідна допомога. їй неможливо відмовити та сказати, щоби вона ішла геть. Ти не можеш послати її просити допомоги в Путіна. Попри весь можливий людський фактор необхідно допомагати тим, хто цього потребує. І це дуже складно буває, і ти себе пересилюєш, притлумлюєш почуття та пам’ять про події на Майдані і про загибель Небесної Сотні. Волонтери не мають етичного права відмовляти комусь тільки через те, що він не поділяє їхніх політичних поглядів. У нас є місія. Ця місія — допомагати людям.

Розумієте, крім етичної місії на мою роботу дуже впливає те, що окупація Криму — окупація мого дому. Я втратила дім. Усі мої рідні, вся моя родина живуть у Криму, але я не можу їх побачити, я не можу більше їздити до Криму, бо є небезпека, що звідти мене вже не випустять.

Мушу сказати, що тільки зараз я усвідомила, що втратила. От наприкінці жовтня до мене приїздила мама, і я зустрічала її на вокзалі... в мене почалася істерика. Я ніколи раніше не плакала на людях, я загалом не звикла публічно виявляти емоції. Просто на платформі, побачивши маму, я відчула все, що відчуваю до мого втраченого Криму.

Наша родина походить із родини депортованих Сталіним кримських татар. Це покоління я називаю втраченим. Батьки переїхали у Крим У самому розквіті сил, їм було десь по тридцять п'ять років. До того вони жили в Самарканді, де мама працювала лаборантом у поліклініці, а тато був керівником бурильної установки, в нього була дуже висока зарплата. Але батьки все кинули та поїхали з власного будинку на голе місце, у «врємянку» з голими стінами, де вікна були просто закриті плівкою. Ми спали всі в одному ліжку — мама, сестра і я. Власний будинок у Сімферополі ми будували двадцять років. Цього року будівництво закінчилося. Почалася окупація.

Я росла на бувальщинах про Крим, які мені розповідала депортована прабабуся. Я пам’ятаю, як мені п’ятирічній, ще в Узбекистані, прабабуся описувала море, де багато води, де гори, де красиво. А я ніколи не бачила моря.

Якось, уже після переїзду до Криму, ми з бабусею пішли в її рідне село, звідки її депортували Знайшли будинок — він вцілів. Звідти вийшла інша якась бабуся — росіянка, котра дозволила зайти на подвір’я, — зазвичай кримських татар нові власники їхніх будинків не пускали навіть на поріг. Тоді бабуся запитала в тієї жінки, де в будинку ділася стара пічка. І та почала заперечувати, що в будинку пічки не було, коли вона вселялася. Річ у тім, що в тій пічці наша родина перед депортацією заховала все сімейне золото — сережки, коштовні пояси, інші прикраси, що передавались із покоління в покоління. Не знаю, може, та жінка справді нічого не брала, може, хтось інший усе вкрав.

Бабуся того дня дуже сильно плакала. Я навіть не до кінця зрозуміла, чому вона плаче, — мені було лише сім років. Тільки з часом я зрозуміла, що тоді відбулося на тому старому подвір'ї. Дуже рідко кримським татарам вдавалося викупити свої старі родинні будинки. Часто російські родини вимагали за них дуже завищену ціну, шалені гроші.

У мене часто запитують, чому я не перевезу до Києва батьків. А їх не перевезеш. Вони пам’ятають історії своїх бабусь і матерів про депортацію.

У Криму зараз те саме: не так різко, не так примусово, але тобі створюють такі умови, що мусиш виїжджати. Але мої батьки не залишать свого будинку в Криму. Тому для мене це дуже сильна особиста трагедія.