Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Уперед і вниз

У лісі було зовсім тихо. Навіть пташок не чутно, лиш далекий перестук порожніх дерев. Ніби попередження. Ніби застереження. Ніби нагадування.

— Тук-тук-перетук! — Мовляв, не ходи.

— Тук-перетук-тук. — Тебе там чекають, щойно зануришся в темряву, як нападуть і знищать.

— Перетуки-тук-тук…

Івась тут ніколи раніше не був. Знав це місце тільки з розповідей Василька, але цього, як з’ясувалося, виявилося досить, і він дуже скоро вийшов до яру. Хай там що, а Василько молодець. Цієї місцини неможливо було не впізнати, бо ніде навколо не було такої густої, високої й зеленої трави. Вона була мов прищ на рівному місці. Мабуть, після того, як порожні дерева відгородили це місце від решти лісу, господарі яру вже не крилися — не сподівалися, що хтось сюди прийде.

Замість того, щоб відчути полегшення, Івась розлютився. Виходило, що їх, людей, зовсім ні за що мають. Можливо, якби не ця лють, він би розслабився й одразу втрапив у пастку. Але щастя було на його боці. Коли Івась розлючувався, він ставав страшенно розважливим. Усередині все кипіло, а розум працював напрочуд чітко. Перш ніж наблизитися до зеленої трави, він роззирнувся й побачив велику соснову гілку, що валялася неподалік. Він ножем обчухрав дрібні пагони та колючки й повільно, обережно, ризикуючи вибухнути, пішов униз.

Ось він, край марева. Зараз, коли навколо немає трави, коли весна тільки-но запанувала, воно має особливо зловісний вигляд — непорушні зарості соковито-зеленого кольору, яких нині ще просто не може бути.

Івась зв’язав краї лантухів і перекинув їх через плече. В ліву руку взяв ціпок, у праву — заряджений арбалет і обережно занурив палицю в «траву».

Він уже підніс ногу, щоб стати в цю моторошну зелень, але його ціпок легко пройшов крізь зарості й глибше, глибше, аж Івасеві довелося присісти навпочіпки. А дна все одно не було. От і перша пастка.

Він уважно подивився праворуч і ліворуч уздовж яру. З обох боків підступи до «трави» були крутіші й менш зручні. Він мимоволі обрав найпростіший — пологий шлях, а міг би й здогадатися, що найзручніший шлях зазвичай найнебезпечніший.

Хлопчик обережно рушив уздовж краю прірви, нахилившись і не виймаючи ціпка з примарної зелені — туди, де підхід до неї найкрутіший. Він пройшов до самого краю, де яр уже переходив у вкрите минулорічним очеретом гниле болото. Потім повернувся на те місце, з якого почав, і пішов в інший бік. Не встиг і трьох кроків ступити, як ціпок почав шкребти по піску. От і рівний вхід. Неширокий — з крок завширшки, а далі знову прірва. Може, вона й неглибока, та хто ж перевірятиме. Івась пройшов до кінця «трави» й знайшов іще три входи. Отже, два з пастками. Які ті пастки, він не знав. Там так само, ймовірно, прірви, а може, якісь інші. Він згадав про ті пастки, що їх будували на вовкулаків Петрусь із Вуханем, і подумав, що краще не перевіряти. Треба одразу вибрати правильний шлях.

Але як?

Івась сів навпочіпки й замислився. Так. Якщо є бодай один правильний прохід, отже, хтось ним користувався. Отож треба шукати сліди до одного з цих входів. Якщо вхід є, ним користувалися — хай навіть давно, восени. Якщо входу немає, тоді… Тоді навіщо ця омана? Що тоді намагалися приховати? Хоч як крути, а треба шукати сліди. Він підвівся, сторожко роззирнувся й почав придивлятися до землі поблизу першого входу. Роздивлявся довго, схоже, нічого не пропустив. Але нічого й не знайшов. Перейшов до другого. І там те саме. Тобто взагалі ніяких слідів. І біля третього нічого. Втім… Між травинками Івась розгледів розплющеного, давно розплющеного жука. Звичайного жука-рийка. Він уже давно тут лежав, навіть упізнати нелегко. Але хтось же його розчавив! Ні заєць, ні вовк так розчавити жука не могли — тільки людина. Взута людина. Тож виходить, хтось сюди колись ходив. От і відповідь.

Лишилося зробити перший крок. Хлопчика почало нудити, щойно пригадав, який жах на нього чекає. Ще й не зануришся в цілковиту темряву, ще тільки торкнешся її рукою чи ногою, а вже стає так моторошно, хоч тікай світ за очі. Якби ж йому не доводилося раніше бувати в таких оманливих заростях — на городі в Плазуна. Івась пам’ятав, як треба боротися з пітьмою і жахом. Треба згадати щось смішне. Він навіть придумав заздалегідь, що смішне буде згадувати. Але разом із тим пам’ятав і пітьму та жах. І що ближче підходила мить першого кроку, то дужче він їх пам’ятав.

Він із раннього дитинства боявся всього, що під землею. Хтось боїться павуків, хтось плазунів, хтось учителів. Івась боявся стрибати в яму, чим розважалися всі хлопці, коли дорослі цю яму з якоюсь метою викопували. А що вже до самого копання ям, то Івасева відраза до цієї роботи була неміряна. Варто було тільки по кісточки опинитися нижче рівня землі, й на нього нападала така паніка, такий страх, аж він ладен був по-вовчому вити й на край світу тікати.

Зараз йому належало спуститися не просто в яму, а в жахливу пітьму, яка сама зліплена зі страху. І він не уявляв, що на нього там може чекати. Тож вибору в Івася не було. Він зробив крок уперед і вниз.

Ногу охопив крижаний холод. Він швидко поповз угору й гострими пазурами уп’явся в серце. Івась помацав ціпком перед собою і, долаючи заціпеніння, зробив іще один крок. Жах зміцнів. Треба його просто подолати. Відступати не можна. Якщо я зроблю крок назад, подумав хлопчик, я вдруге сюди не прийду.

І все йому всередині радісно заволало: «Так, крок назад! Так, ніколи більше сюди не прийдеш!!!» Він зрозумів, що це його найпотаємніша мрія, злегка постукав перед собою ціпком і зробив третій крок.

Бажання було тільки одне: зовсім не те, не попереднє. Він уже не хотів повернутися. Він хотів тільки одного: несамовито кричати. Згадав раптом, як кричала Наталка, вперше втрапивши в пастку під хатою. Ось воно. Отакий, мабуть, вигляд він і сам зараз має. Такі ж безумні очі, така ж відсутність думки, відсутність людини. Ось чого вони від нас домагаються! Щоб ми перестали бути людьми, щоб людей просто не було на землі. Щоб вони перетворилися на вовкулаків, на кущі й дерева, на русалок, на що завгодно. Тільки щоб не було людей.

Лють дала йому сили повозити ціпком під ногами, зрозуміти, що наступний крок треба робити праворуч, а не