Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

небо було світлішим, де от-от з’явиться сонце. О, як чекали сонця їхні задубілі ноги й закоцюрблі руки! Далі ступа зупинилася в небі, як і слід було чекати, — вони долетіли до смуги порожніх дерев, яку Марічці вже доводилось облітати. Вона повернула на північ, потім знову на схід, і коли зійшло сонце, діти вже прямували на південь, до поваленої сосни, де й збирались опуститися на землю.

Та не так сталося, як гадалося. Тут на них і чекала перша несподіванка. Знайомої поваленої сосни на місці не виявилося. Марічка вдивлялася-вдив- лялася в берегову смугу, та жодного сліду осоружного дерева й рівненького майданчика, на якому вона сиділа в ступі, розмовляючи з потворними русалками, дівчинка видивитись не змогла.

Так вони долетіли до закруту, який річка робила в напрямку того страшного яру, однак і закруту не було. А була рівна піщана коса, що відділяла річку від болітця. Марічка, відчуваючи, як уже втомилася ступа, спробувала посадити її на цю косу, але ступа вперлась і відмовилася там приземлятися. То й добре. Бо й Марічці та привітна коса чимось страшенно не подобалася.

Вони знову злетіли вище й роззирнулися вже з іншого боку. Відомо ж, що лісові стежини мають геть інакший вигляд залежно від того, звідки на них дивитися: звідси чи звідти. І тепер Марічка побачила те місце, де раніше була повалена сосна. Знесло її, мабуть, кригою, кудись далеко, вода підмила берег, тож він обвалився й засипав горезвісний майданчик. От тільки біда: земля обвалилася так, що оголила коріння найближчих до річки дерев. І жодного клаптика землі, на який можна було б посадити ступу, там не лишилося. Ліс тут, при березі, був дуже густий. Вони ще пролетіли на північ — і там нічого. Хоч додому повертайся.

— Ми що, заблукали? — стривожено спитав Івась. Це він уперше за весь політ подав голос.

— Ні, — відповіла Марічка. Вона справді не заблукала, та все пояснювати зараз Івасеві… Мала відчувала, що зараз розплачеться. А хто ж плаче в небі?

Марічка відчула, як ступою пройшла перша хвиля тремтіння. Довго вона вже не політає. А сісти нікуди. Того й дивись у воду доведеться падати. А там… Утім, краще про це не думати.

І все ж подумала. Згадала тих бридких зелених русалок і затремтіла дужче, ніж ступа.

— Допоможи, допоможи, — прошепотіла без надії, сама не знаючи, до кого звертається.

Допомогла ступа. Вона різко прискорилась, аж Марічка ледве не випустила з рук мітлу, й полетіла до берега. Івась озирнувся й помітив, що від того місця, де ступа так несподівано рвонула, колом розходилася хвиля. Може, це у них щось випало зі ступи? Він мимоволі помацав лук, сагайдак[2], ніж, мішки — все на місці. Виходить, це від ступи така хвиля? Чи не від ступи? Чи від когось у воді?

Вони мчали до берега, просто на високий підлісок, з якого густо стирчали золотаві в ранковому сонці стовбури сосен. Марічка заплющила від страху очі й навіть втягла голову в плечі. Тому й не помітила, як вони швидко й невимушено проскочили між кущами, шелеснувши гілочками по ступі, а потім приземлилися на крихітній галявині, оточеній густими чагарями. Над ними низько нависало рясне плетиво дубового гілля. Як ступа проскочила між ним і таким непрохідним чагарем, залишалося загадкою.

Вони знали, що ступа не могла вибрати небезпечного місця. Тобто могли бути спокійні: тут на них ніякі несподіванки не чатують. Однак на душі було негаразд. Зрештою, коли потрапляєш у безвихідь, порятунком здається й просто трохи безпечніша ситуація. Може, так і ступа: вибрала єдиний доступний порятунок, не дбаючи вже про те, щоб там, де вона приземлиться, було зовсім добре…

Ледь виткнувши голови над краями ступи, Марічка з Івасем пильно вдивлялися в ніжно-зелене мереживо. Івась тримав арбалет напоготові. Під ногами нервово ворушилися лантухи. Зарості навколо, навпаки, були непорушні. Анішелесь. Десь тут неподалік Василько застрелив вовка. Зараз весна, вовки голодні й особливо небезпечні. Вони, щоправда, вже не ходять зграями, але й із самотнім вовком зустрітися віч-на-віч — невелика радість. Утім, тут, за порожніми деревами й вовків бути не повинно. Як би вони сюди потрапили?

А неподалік те місце, де Леля розмовляла з русалками. Івась не чув, щоб русалки ходили по суші. Та він про них узагалі не так багато чув.

Тут нарешті неподалік та сама яруга,[3] в якій несправжня трава. Там вхід. Куди? Чи є при ньому охорона? Чи не стоїть охорона навколо яру? Коли сюди прийшли Леля з Васильком, а потім і з Лесиком, охорони нібито не було. А тепер? Так багато запитань — і жодної відповіді. Якби ще в нього була така ж, як у Лесика, здатність — відчувати небезпеку!

Якби він чесно сказав їм, старшим, що замислив, його б запевне не відпустили. Йому поставили б усі ці запитання і ще чимало інших, і відповіді він би не мав на жодне. І по всьому виходило б, що коли хтось і міг туди йти, то тільки сам Лесик. Або з кимось. Нічого на це заперечити Івась не зміг би.

Однак попри все це він знав одне. Такий похід — страшенно небезпечний. Для будь-кого, навіть для Лесика. Він знав і те, що не з’ясувавши, що там, у тій ярузі, вони не можуть нічого планувати, не зможуть нічого вдіяти. Отже, цей похід — необхідний. І ще одне: ризикувати Лесиком вони не мають права. Це навіть Марічка зрозуміла. Це зрозуміла б зрештою і Леля. Тільки одна людина з цим ніколи б не погодилася. Сам Лесик. І ніяк його ніхто не переконав би.

От і довелося все робити потай, підбивши на таку слизьку й страшну справу малу Марічку, якою ризикувати взагалі не можна, її не можна наражати на щонайменшу небезпеку. І це Івась знав. Заплутавшись у своїх думках, він вирішив, що зможе вибратися з цього лабіринту тільки в один спосіб: якщо почне діяти.

Івась обережно виліз зі ступи й завмер біля неї, пригнувшись про всяк випадок. Він знову довго прислухався, потім дістав зі ступи два лантухи і промовив ледь чутно:

— Чекай мене, аж поки он та сонячна пляма впаде на ступу. Якщо мене не буде, негайно лети додому. Якщо я вийду не сам, теж лети додому. Зрозуміла?

— Зрозуміла. А як же ти?

— Марічко, ти зрозуміла?

Вона мовчки кивнула. Але Івась не був упевнений, що мала саме так і зробить. Та й хто ж здатний передбачити