Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

чи Празі, шановне панство, злодії залазять до будинків через вікна, аби зробити свою справу. Вони, перепрошую, не домовляються між собою про правила. Якось так повелося в світі: на різних частинах земної кулі крадії самі доходять до того, що коли двері зачинені, треба не копати під стіною, а непрохано заходити інакшим, простішим способом. Ваші доводи, пане Кошовий, досить логічні. Але! – Ольшанський багатозначно підніс догори пальця. – Самі кажете, мали колег у кримінальній поліції. Так вони мусили вам пояснити: злодій, чиє ремесло – квартирні крадіжки, ніколи не вбиватиме людину.

– Кажіть щось, – сухо мовила Магда.

Клим розвів руками.

– Що говорити? Я пояснив, чому, на мою думку, адвоката Сойку вбито. І нічого не сказав про те, що вбивця і крадій – одна особа. Більше того, навряд чи слід шукати звичайного злодія. Судячи з поведінки пана Геника, як його тут називають, у нього були таємниці. Скажімо, не хотів, аби його гостя бачив той цербер при вході. До того ж, пані та панове, я на власні очі бачив – слідів боротьби не було. Сойка підпустив свого вбивцю близько. А значить, не здивувався, що саме цей чоловік завітав не через двері, а крізь вікно. Вони могли навіть домовитися про це… Вбивця, зробивши свою справу, пішов, я прийшов. Тільки зробив усе для того, аби склалося враження: квартира жертви зачинена з усіх боків, ізсередини. Вбивство в замкненій кімнаті, кажу ж вам. Класика жанру.

– Це лише припущення, – буркнув Ольшанський.

– Вірно. І займатися далі, перевіряючи їх та встановлюючи істину, – справа поліції. Даруйте, може здатися, я беру на себе сміливість указувати вам у вашому місті та вашій країні, як треба працювати…

– Видно, що адвокат, – перервав слідчий. – Плетете так само густо й пишно, як покійний пан Сойка. І вся інша ваша жива братія…

– Пане Ольшанський, – мовила Магда, знову легенько стукнувши себе по лівій долоні віялом, – адвокат Кошовий – свідок, не підозрюваний. Як відомо, я не дуже знаюся на поліцейській роботі. Проте мій покійний чоловік дослухався б до слів цієї людини. Згодні?

– Ніхто краще за вас не знав шановного пана Густава, пані Магдо, – у голосі слідчого Клим почув покору й капітуляцію. – Чесно кажучи, так навіть краще.

– Як? – Магда пронизала його гострим поглядом.

– Вбивство.

– Краще, що Сойку вбито? – вирвалося у Кошового.

Ольшанський почервонів, на якусь мить втратив контроль, однак, швидко опанувавши себе, пояснив:

– Самогубство – великий гріх, пане адвокате. Той, хто зводить рахунки з життям із доброї волі, кидає виклик самому Творцеві. А так пан Євген Сойка – жертва жахливого злочину. Його поховають гідно, не виникне проблем, як це трапляється із самогубцями. Поліція ж шукатиме, хто це зробив. І все одно… Ваших здогадів поки замало, прошу пана.

Кошовий знизав плечима.

– Так тримайте ще дарунків, мені не шкода. – Говорячи, він дивився на Магду, знову немов рапортуючи їй: – Самогубці лишають записки. Або звинувачують у своїй смерті весь світ, або – прощаються, не клепаючи ні на нікого. Поруч із тілом жодного послання не знайдено. Кошик для сміття порожній.

– Той випадок, коли міг не написати прощального послання, – зазначив Ольшанський.

– Може бути, – легко погодився Клим. – Тільки ж є ще пістолет.

– Покійник тримав його у руці.

Кошовий хитнув головою.

– Не тримав. Людина, стріляючи собі в голову, не падає так, як лежав на підлозі Сойка. Руки розкинуті, мов крила. У різні боки, досить широко. Пістолет міг випасти. Міг лишитися в правиці. Але в кожному разі рука неодмінно притислася б до тулуба. Хоч ліва, хоч права. – Зараз Клим говорив, старанно добираючи слова, аби сказане звучало максимально точно й не мало подвійного смислу: – Я уважно роздивився тіло, поки чекав поліцію. Пістолет поклали під праву долоню. Дивно, чому поліція того не помітила…

Розділ шостий

Двадцять корон і єврейське щастя

Клим вийшов із поліцейської управи на вулицю з відчуттям, ніби його виправдали й випустили на волю.

Тільки настрій все одно погіршився порівняно з уранішнім. Уже зник ефект від новизни. Розвіялася ейфорія від приїзду не лише в нове місто чи на нове місце, а й у справді інакший світ. Зараз почувався переможеним. Уявив себе у кам’яному мішку, з якого нема виходу. Незнайоме, але цікаве за кілька годин стало чужим, ворожим. Місто перемогло його, зануривши у свої звичаї, мовне розмаїття, запропонувавши інакші, проте не менш суворі закони буття.

Адже справа навіть не в наглій смерті Євгена Сойки – єдиної знайомої Климові людини, на чиї поради він збирався спиратися попервах. У листі адвокат писав, що по приїзді молодший колега може пожити в нього, поки не стане на ноги. Обіцяв підтримку. Натякнув: помічник потрібен і у Львові. Тож Кошовий зможе освоїтися на новому місці й у новій країні, згодом – ще й почати, як планувалося, власну практику.

Проте знайомства й досвід – наживне. Вбивство Сойки – трагічний збіг обставин, та внаслідок цього Клим лишився без даху на головою. І, що найголовніше, без грошей, а значить – без жодних можливостей орендувати куток.

Про повернення назад до Києва не могло бути й мови. Не арештують відразу. Та проблеми все одно матиме, й не лише він. «Вовчий квиток» виписаний, тож у кращому випадку доведеться найматися двірником чи вантажником, у гіршому – виїжджати далеко в Сибір, на заслання, під поліцейський нагляд. Чомусь Кошовому здавалося, що його таки відправлять у холодні краї: так можна гордо відзвітувати про успішну боротьбу з неблагонадійними елементами.

Ні, повернення виключене. Принаймні – найближчими роками.

До того ж коштів навіть на дешевий квиток не було. Закласти в ломбарді теж нічого не вийде, несесер – чи не єдина його цінність. Тому Клим не поспішав іти геть від поліцейської будівлі, походжав мурованим хідником та погойдував спакованим саквояжем. Йому просто не було куди йти. І жодних думок із цього приводу в голову не йшло.

– Молодий чоловіче! – почулося ззаду.

Гукав Шацький. На відміну від Клима, він світився від задоволення й водночас виглядав заклопотаним, зосередженим та метушливим. Коли наблизився, Кошовий помітив те, чого не розгледів у погано освітленій камері: з вух та ніздрів Йозефа стирчали неакуратними пуками кущики волосся. А брови були густими, що вкупі робило нового знайомого схожим на лісове створіння з казок, котре очистилося від листя й моху, вдягнуло пошарпаний міський костюм і капелюха.

– Вас відпустили, пане Шацький?

– Ще краще, пане Кошовий, – мене виправдали!

– Але ж, наскільки я розумію, вас ні в чому офіційно не звинувачували, аби