Читати книгу - "Втрата"

Синтія шморгнула носом, витерла сльозу зі щоки й нахилилася над телефоном.

— Я, здається… що ж я зробила? Коли я вирішила з’ясувати, звідки надійшов виклик, то натиснула ось цю кнопку, щоб зберегти його..

— Ось так ти його стерла.

— Що ти сказав?

— Ти стерла останній виклик з історії викликів, — сказав я.

— О, прокляття, — промовила Синтія, — я була така стривожена, така схвильована, я просто не знала, що роблю.

— Нічого дивного, — мовив я. — Але принаймні як звучав голос того незнайомця?

Синтія не почула мого запитання. Погляд у неї був цілком відсутній.

— Не можу повірити, що я це зробила. Не можу повірити, що я стерла номер. Але на екрані все одно нічого не було. Ти ж знаєш, іноді вони кажуть, що це невідомий номер.

— Гаразд, облишмо цим перейматися. Але голос того чоловіка, як він звучав?

Синтія підняла обидві руки жестом безпорадності.

— То був просто чоловік. Він говорив якимсь неприродно низьким голосом, можливо, хотів приховати його справжнє звучання. А більше я нічого не можу сказати. — Вона замовкла на мить, але потім в її очах спалахнула іскра надії. — Можливо, нам треба подзвонити в телефонну компанію? Можливо, вони записали цей дзвінок, можливо, навіть зберегли запис?

— Вони не зберігають записів усіх дзвінків, — сказав я. — Їм байдуже до того, що там говорять і що думають люди. І що ми їм скажемо? То був один окремий дзвінок від ідіота, який, певно, бачив шоу. Він же тобі не погрожував, він навіть не говорив непристойності.

Я обняв Синтію за плечі.

— Ти… просто не хвилюйся через це. Надто багато людей знають, що з тобою трапилось. Це може перетворити тебе на мішень. Ти знаєш, що нам треба зробити?

— Що?

— Замовити собі номер, не внесений до загального каталогу. Тоді ми не будемо одержувати таких дзвінків.

Синтія похитала головою.

— Ні, ми цього не зробимо.

— Я не думаю, що це коштуватиме нам набагато більше, а крім того…

— Ні, ми цього не зробимо.

— Чому ні?

Вона проковтнула слину.

— Бо коли вони будуть готові зателефонувати мені, коли моя родина нарешті вирішить сконтактуватися зі мною, треба, щоб вони мали таку можливість.

Я мав вільний урок після обідньої перерви, тож вислизнув зі школи, перетнув усе місто до крамниці Памели й увійшов туди з чотирма паперовими чашками купленої на винос кави.

То не була крамниця елітного одягу, й Памела Форстер, колись найліпша шкільна подруга Синтії, не прагнула привабити до себе молоду і стильну клієнтуру. Полиці були заповнені досить консервативним вбранням, таким, що йому (мав я звичай жартувати із Синтією) віддавали перевагу жінки, які носять прості й зручні черевики.

— Ну, це, звичайно, не «Аберкромбі & Фіч»,[9] — мала звичай казати Синтія, — але «Аберкромбі & Фіч» не відпускали б мене зі служби в ті години, коли мені треба забирати Ґрейс зі школи, а Памела відпускає.

Тут усе було ясно.

Синтія стояла у глибині крамниці, біля примірочної, й розмовляла з покупцем крізь завісу.

— Чи не хотіли б ви приміряти дванадцятий розмір? — запитала вона.

Вона мене не помітила, але Памела помітила й усміхнулася мені від касового апарату.

— Привіт, — сказала вона.

Памела — висока жінка, тендітна, з маленькими грудьми — дуже добре трималася на підборах три дюйми заввишки. Її бірюзова сукня до колін була достатньо стильною, аби можна було сказати з певністю, що вона не з її крамниці. Те, що вона мала справу переважно з клієнтурою, яка була незнайома з журналом «Воґ»,[10] не означало, що й сама вона ладна опуститися на цей рівень.

— Ви дуже чемні, — сказала вона, подивившись на чотири паперові чашки з кавою. — Але наразі оборону фортеці тримаємо лише я та Синтія. Ен на перерві.

— Може, кава ще не вистигне, коли вона повернеться.

Памела відкрила пластикову кришку, висипала в каву пакетик «Спленди».[11]

— Ну, то як ваші справи?

— Добре.

— Синтія мені досі нічого не розповідає. Про шоу та його наслідки.

Чому всім так хочеться поговорити про це? Лорін Велс, моїй власній доньці, а тепер і Памелі Форстер?

— Усе гаразд, — мовив я.

— Я радила їй не робити цього, — сказала Памела, похитавши головою.

— Справді? А я й не знав.

— Я сказала їй це дуже давно. Коли вони тільки вперше звернулися до неї з такою пропозицією. Я тоді сказала їй: моя люба, якщо собака заснув, то нехай він спить. Не варто ворушити минуле.

— Ви добре сказали, — промовив я.

— Я сказала: подумай, адже минуло двадцять п’ять років, чи не так? Те, що сталося, сталося, і якщо ти неспроможна жити далі, після того як під мостом протекло стільки води, то де ти будеш через наступні п’ять або десять років?

— Вона ніколи про це не згадувала, — сказав я.

Синтія побачила, що ми розмовляємо й махнула нам рукою, але не покинула свого посту біля примірочної.

— Та дама приміряє на себе сукню, в яку вона ніколи не влізе, — прошепотіла Памела. — Вона була винесла звідси кілька речей, за які не заплатила, тож ми пильнуємо за нею, поки вона тут. Не шкодуємо для неї персональних послуг.

— Вона краде товар? — запитав я, і Памела кивнула.

— Якщо вона краде, то чому ви не висунете проти неї звинувачення? Чому знову дозволяєте їй заходити до крамниці?

— Ми не можемо це довести. Ми лише підозрюємо її. Але в такий спосіб даємо їй зрозуміти, що ми про все знаємо, хоч нічого не кажемо, ніколи не спускаємо її з очей.

Я почав уявляти собі образ жінки, яка ховалася за завісою. Молода, брутальна на вигляд, трохи нахабна. Той різновид особи, яку ви обираєте під час процедури опізнання, можливо, з татуюванням на плечі.

Завіса відсунулася, й низенька, кремезна жінка у своїх останніх сорокових, а може, й початкових п’ятдесятих роках вийшла назовні, віддавши Синтії кілька комплектів одягу. Якби мені доручили визначити її стереотип, то я обрав би бібліотекарку.

— Я сьогодні не знайшла нічого для себе придатного, — чемно сказала вона й, проминувши мене та Памелу, вийшла з крамниці.

— Це вона? — запитав я в Памели.

— Вона. Типова Жінка-Кіт,[12] — сказала Памела.

До нас підійшла Синтія, поцілувала мене в щоку й сказала:

— Ти приніс каву? З якої нагоди?

— У мене вільний урок, — пояснив я. — Тож я й подумав, чом би мені не зазирнути сюди.

Памела вибачилась і пішла у глиб крамниці, забравши із собою каву.

— Через те, що сталося вранці? — запитала Синтія.

— Тебе дуже стривожив той телефонний