Читати книгу - "Катерина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Прийшла.
– Ходи сюди! Батько хоче тебе бачити!
– Батько? Він уже повернувся?
Мальчиха якось вдоволено посміхнулась.
– Він давно вже повернувся. Ходи, не барись!
Катерина поволі попленталась до хати. Увійшла й заціпеніла. За столом поряд із батьком гордовитим півнем сидів сотник, усміхаючись у свої пишні вуса. Батько ж виглядав похмурим і якимось приречено-покірливим, неначе вже змиривсь із тим, чого раніше цурався.
– Проходь, Катерино, що ж ти стала? – уже надто влесливо засокотіла мачуха, поглядаючи на сотника. Батько ж мовчав, спостерігаючи за її збентеженим виразом обличчя.
Катерина пройшла до хати, у якій було так тихо, що навіть чулося, як шкребуться миші під долівкою. Домна з Яриною сиділи на лаві біля печі, мало не тулячись одна до одної, а біля їхніх колін зібралися зграйкою діти. І навіть Микитко, на диво, тихо лежав у своїй колисці. Зупинилась біля столу, на якому стояла кварта з чаркою, лежав чорний хліб, сало та огірки.
«Певне, мачуха вислужується», – дещо байдуже подумала Катерина, поглянувши на батька, який помовчав і запитав:
– Ну, донько, що ти маєш мені сказати?
Катерина насторожилась.
– Про що сказати?
Малько важко зітхнув.
– А хоча б про то, як цілувалася з паном біля річки.
Катерина вмить відчула, як щоки запалали червоним вогнем сорому, і поглянула на сотника. Доніс-таки, мерзотник, доніс.
– Мовчиш, доню?
– А що ж мені вам сказати? Вам уже все сказали…
– То є правда?
Катерина опустила очі.
– Правда, – ледь чутно прошепотіла вона.
Батько мовчав, і яким же важким було те його мовчання, а коли нарешті заговорив, скільки гіркоти та суму було в його голосі!
– Не вгледів я тебе, доню, – промовив він, і Катерина з надією підвела на нього очі. – Осоромилась ти на все село, та й що там дивного, росла без матері, напівсиротою.
Катерина нахмурилась.
– Батьку, та чим же я осоромилась?..
Малько підвів на неї погляд.
– Мовчи, Катерино. Тебе бачив не тільки Макар Данилович, а й баба Мокрина Пузачиха, а тому про тебе вже все село гуде. – Малько помовчав. – Тому не лишається нам нічого іншого, як прийняти милість Макара Даниловича. Він згоден узяти тебе за дружину не тільки без посагу, але й ославленою. І єдиною його умовою є тільки те, що весілля має відбутися якнайшвидше, якраз після Петрівки, за два тижні…
Катерина вражено відсахнулась.
– За два тижні? Господи, чого ж так швидко?
Мачуха кинула на неї насмішкуватий погляд.
– А чого ж ізволікати? Дивись, іще пузо полізе на носа, тоді вже сорому не обберешся.
– Яке пузо? – видихнула Катерина, але, побачивши недовіру в очах батька, змовкла. Ось він, час розплати за хвилини насолоди в обіймах того, до кого прихилилося серце. Тільки поцілувалась, а їй вже й пузо мостять, і навіть батько допускає думку про те, що вона могла загубити себе в обіймах пана.
Мальчиха всміхнулась.
– А чого ти обурюєшся? Бродиш, хто тебе знає де, може, ще з тим рудим кого наблудила? А людина на все згодна, аби взяти тебе за дружину, навіть байстря своїм назвати, якщо таке вродиться…
Катерина обернула до неї обурене лице.
– Ніхто в мене не вродиться… Я чиста, чиста перед людьми, і сам Господь це знає…
Мачуха відмахнулась.
– Ну, Господь, може, і знає, але ж людям цим ротів не позатуляєш. Отож, Катерино, годі тобі вже вередувати. Ще колись і дякувати батькові за це будеш, панянкою зробишся…
– Не потрібне мені ваше панство!
– А не скажи. Чи ж не за паном бігала?
Малько кинув на дружину важкий погляд.
– Досить, Килино! – обірвав він її палку річ і поглянув на Катерину. – Завтра Макар Данилович зашле до нас сватів, і після Петрівки ви з ним поберетеся… Ні, нічого не кажи, доню. Я вже вирішив і не відступлюся.
Яковенко, який увесь цей час тихо та смиренно просидів біля Малька, насолоджуючись перемогою, повільно підвівся з місця, неквапливо перехрестився на образи й обернувсь до господаря.
– Дякую вам, Гнате Степановичу, за вашу ласку, за ваше розуміння, – ласкаво звернувся він до того. А потім підійшов до Катерини, яка застигла біля столу й промовив лагідно. – Бувай, Катруню. – Вона тільки кинула на нього похмурий погляд, але промовчала, а Яковенко, наче й не помітивши холоду, всміхнувся.
– Я зроблю тебе щасливою, ось побачиш, – прошепотів він так тихо, щоб почула вона одна. – Неодмінно зроблю.
Катерина відповіла йому злим поглядом.
– Не зробите, – відказала як відтяла.
Але Яковенко тільки впевнено всміхнувся.
– Подивимося.
Коли сотник відійшов, немов чорна хмара відсунулась від Катерини. Попрощавшись, він пішов геть, а Килина смикнула Катерину за сорочку.
– Чого заціпеніла? Подавай вечерю.
Катерина, скинувши із себе важку мару сотникового погляду, відійшла до печі. Витягла глечик із борщем і вражено поглянула на Домну, коли та повільно підійшла дуже близько.
– Дякую тобі, Катерино.
– За що?
– За сотника. Він тут довго сидів і пообіцяв нам із Назаром подарувати старий будиночок своєї матері, ну той, що за млином стоїть. Ой, Катеринко, якби ти знала, яка я щаслива, сиджу собі й не вірю, що нарешті позбудуся цієї павучихи. – Із насолодою розповідаючи про своє майбутнє, Домна відразу не помічала, що лице Катерини туманиться та стає більш похмурим, а коли помітила, здивовано протягнула. – Ти чого, Катре, не рада?
Катерина, нарізаючи хліб, тільки знизала плечима.
– Рада, чому ж не рада? – сумним голосом відгукнулась вона. – Рада з того, що хоч когось цей шлюб зробить щасливим.
Домна підвела брови.
– А ти? Ти не щаслива?
– Ні.
– Але ж чому? Така нагода вирватись від цієї павучихи, зажити панею, у сотника ж служка Векла є. Та чи ти не кохаєш його?
Катерина покривила лице.
– Кохаю? – перепитала вона невістку з обуренням, повертаючись до неї лицем. – Та я ненавиджу його!
Домна заплющила очі.
– Господи Боже!
Тієї ночі Катерина що спала, що не спала. Перед очима все стояло вдоволене лице сотника, увижався його погляд, у якому було щось недобре, темне. І жити не хотілось, як думала про те, що стане йому за дружину. А до ранку, певне, від недосипання оволоділа нею тупа байдужість до всього, уже не думала вона з жахом про своє майбутнє. Піднялася рано та й пішла до річки по воду. А біля річки вже копошилась Настина Старичка, дорідна мордата молодиця з пронизливими сірими очима та рудим вогким волоссям. Кинувши на Катерину гострий насмішкуватий погляд, затримавши його на лиці, вона, навіть не привітавшись, знову схилилась над водою, сховала недобру посмішку очей. А Катерина, відійшовши подалі від гладкої постаті, зняла коромисло й почала набирати воду. А коли почала набирати друге відро, раптом вловила далекий, але чутний стукіт кінських копит.
«Пан Криштоф», – промайнуло в голові, і серце відгукнулось на ту думку болісним ниттям, затріпотіло в грудях. А стукіт наближався, і вже за якусь хвилину на галявину перед містком вискочив той страшний, чорний панський кінь. Серце Катерини, завмерши на пронизливу мить, мов обірвалося й покотилось донизу. А потім поглянула йому в очі й забула про весь білий світ. І вік би так стояла та дивилась, відчуваючи, як непокоїться серце від кохання й болю, стояла тільки та дивилась в очі ті чаклунські, що зорили на неї з такою пронизливою відвертістю та ніжністю. Аж раптом панський кінь, захрипівши, відсахнувся вбік. І чари розтанули.
Прохолодний ранок огорнув Катерину своїми туманними обіймами, і вона отямилась. Побачила Настину, яка, завмерши з журавлем біля води, із жагучою жадібністю спостерігала за ними. І різко обернулась, ухопивши відро тремтячими, неслухняними руками, опустила його у воду. Квапливо підняла коромисло, а коли обернулась, пана на коні не вже було. Кінь поскубував високу траву біля містка, а пан… пан стояв уже зовсім поряд. І Катерині на якусь мить здалося, що ось зараз, геть не зважаючи на присутність Настини, він знову її поцілує, – це бажання горіло в його очах. Однак
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Катерина», після закриття браузера.