Читати книгу - "Історик"

Розділ 7

Батько кілька тижнів не залишав Амстердам, і в цей час я відчула, що він якось став по-особливому за мною спостерігати. Одного разу я повернулася зі школи трохи пізніше, ніж звичайно: коли я ввійшла у дім, то побачила, що місіс Клей розмовляє з батьком по телефону. Вона відразу ж передала мені слухавку.

— Де ти була? — запитав батько. Він телефонував зі свого кабінету в Центрі миру й демократії. — Я вже двічі телефонував, а місіс Клей казала, що тебе не бачила. Ти змусила її хвилюватися.

Але насправді це він хвилювався, я точно знала, хоча він намагався говорити спокійно.

— Я читала в кафе-магазині, що поруч зі школою, — відповіла я.

— Гаразд, — сказав батько. — Чому ти не зателефонувала мені або місіс Клей, якщо знала, що спізнишся?

Мені не хотілося виправдовуватися, але я пообіцяла, що наступного разу зателефоную. Того вечора батько повернувся рано, ми повечеряли, і він уголос читав мені розділи з книги «Великі надії». Потім він дістав кілька альбомів із фотографіями, і ми переглянули їх разом: Париж, Лондон, Бостон, мої перший роликові ковзани, мій випуск після третього класу, Париж, Лондон, Рим. На всіх знімках була тільки я біля Пантеона або Пер Лашез. Батько завжди фотографував, а подорожували ми лише удвох. О дев’ятій годині він перевірив двері, вікна й відправив мене спати.

Наступного разу, запізнюючись, я зателефонувала місіс Клей. Я сказала їй, що ми з однокласницею вирішили виконати разом домашню роботу за чашкою чаю. Вона відпустила мене. Я поклала слухавку і пішла до університетської бібліотеки. Йохан Біннертс, бібліотекар відділу колекції середньовічних книг, уже звик до мене, принаймні, він завжди посміхався, коли я підходила до нього з новим питанням, і цікавився, як просувається моя робота з історії. Містер Біннертс знайшов для мене уривок із тексту сімнадцятого сторіччя, я дуже зраділа і якийсь час вивчала його, роблячи нотатки. Зараз у моєму кабінеті в Оксфорді є копія цього тексту: кілька років тому я знайшла ту саму книгу в одній із книгарень: книга лорда Гелінґа «Історія Центральної Європи». У мене ще збереглася сентиментальна прихильність до цієї книги, навіть після стількох років, хоча я ніколи не розкривала її без якогось неприємного почуття. Я чудово пам’ятаю, як дитячою рукою переписувала абзаци з цієї книги у свою записну книжку: «Влад Дракула був не тільки дуже жорстоким, але й дуже сміливим. Він був настільки безстрашним, що 1462 року перетнув річку Дунай і верхи на коні вночі атакував табір султана Мехмеда II, який планував напасти на Валахію. Під час цього походу Дракула вбив кілька тисяч турецьких солдатів, але перш ніж оттоманська варта змусила валахійців відступити, султан встиг утекти.

Схожу інформацію можна знайти про будь-якого великого правителя тогочасної Європи. У багатьох випадках відомостей навіть більше, а про деяких феодалів — значно більше. Проте інформація про Дракулу незвичайна тим, що вона довговічна, інакше кажучи, він не вмер як історична особистість, і легенда про нього усе ще живе. Кілька джерел, які можна знайти в Англії, побічно або прямо ведуть до інших джерел, розмаїтість яких може спантеличити багатьох істориків. Здавалося, він був добре відомий своєю жорстокістю по всій Європі навіть за свого життя — це можна вважати значним досягненням для тих часів, коли Європа була великою і, на наш погляд, роз’єднаною, коли держави спілкувалися за допомогою гінців і річкових суден і коли жахлива жорстокість була не такою вже рідкістю серед знаті. Сумнівна слава Дракули не закінчилася після його загадкової смерті й дивного похорону 1476 року — здавалося, вона продовжувала жити, не слабнучи, доки не перейшла в яскраву інтерпретацію на Заході».

Тут закінчувався вступ до розділу про Дракулу. У мене було вже й так забагато інформації для одного дня, щоб обміркувати все це, але я таки пішла у відділ англійської літератури й зраділа, коли виявилося, що в бібліотеці була копія видання Брема Стокера «Дракула». Я зрозуміла, що мені доведеться кілька разів прийти в бібліотеку, щоб прочитати її. Я не знала, чи можна мені виписати цю книгу, але навіть якби й можна було, я б не хотіла приносити її додому. Адже там я не знатиму, ховати книгу чи обережно читати її відкрито. Я вирішила читати «Дракулу» у кріслі біля вікна бібліотеки. З нього відкривався вид на мій улюблений канал Сингел, поруч із яким знаходився квітковий ринок, а люди купували оселедці на закуску в невеликому кіоску. Це було чудове, ізольоване місце, книжкові полиці відгороджували мене від інших читачів у бібліотеці.

Там, у цьому кріслі, я дозволила готичному жаху й чудовим вікторіанським любовним історіям Стокера поглинути мене. Чого я хотіла від книги, я не знала. Судячи зі слів мого батька, професор Россі вважав, що ця книга практично безкорисна як джерело інформації про Дракулу. Увічливий і огидний граф Дракула з роману був неймовірною особистістю, думала я, навіть якщо в нього було мало спільного із Владом Тепесом. Але Россі й сам був переконаний у тому, що Дракула став одним із безсмертних ужитті та в історії. Мені було цікаво, чи була в цього роману така сила, щоб сталося щось дивне. Зрештою Россі зробив своє відкриття вже після публікації роману «Дракула». З іншого боку, Влад Дракула був джерелом зла приблизно чотириста років до того, як народився Стокер. Усе це здавалося дуже заплутаним.

Хіба професор Россі не говорив, що Стокер перегорнув величезну кількість правдивої інформації про вампірів? Я навіть ніколи не бачила фільму про вампірів, бо моєму батькові не подобалися жахи ні в якому вигляді. Ці надзвичайні історії були для мене новими. За Стокером, вампір міг атакувати своїх жертв тільки в період між заходом і сходом сонця. Вампір був безсмертним, живився кров’ю смертних і в такий спосіб робив їх такими самими, як і він. Він міг перетворитись на кажана, вовка або туман, його можна злякати часником або розп’яттям, убити його можна, якщо застромити кілок у його серце й засунути в рот часник, поки він спить у своїй труні вдень. Його також можна вбити срібною кулею, якщо влучити в серце.

Я не злякалася: все це здавалося мені занадто далеким, повним забобонів і дивним. Але в цій історії був один аспект, який