read-books.club » Пригодницькі книги » Дике полювання короля Стаха 📚 - Українською

Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

203
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дике полювання короля Стаха" автора Володимир Семенович Короткевич. Жанр книги: Пригодницькі книги / Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 17 18 19 ... 60
Перейти на сторінку:
роботи, якої майже не знайдеш у білоруській іконографії початку сімнадцятого століття. Не було плесковатої стіни за спиною, не висів на ній герб. Було вікно, відчинене на вечірні болота, був похмурий день над ними, і був чоловік, який сидів спиною до всього цього. Невиразне блакитно-сіре світло лилося на його худорляве лице, на міцно сплетені пальці рук, на чорний із золотом одяг.

І лице цього чоловіка було живіше, ніж у живого і таке дивне, жорстоке й похмуре, що можна було злякатися. Тіні лягли в очницях, і здавалося, навіть жилка пульсувала на повіках. І в ньому була родова схожість з лицем господині, але все те, що було в Яновської приємне і миле, тут було огидне. Віроломність, розум, хвороблива іскра божевілля читалися в цьому гоноровитому роті, владність до закостеніння, непоміркованість до фанатизму, жорстокість до садизму. Я ступив два кроки вбік — величезні, усе до дна розуміючі в твоїй душі очі посунулися за мною і знову дивилися мені в лице.

Хтось зітхнув.

— Роман Старий, — приглушено промовив Дубатовк, але я сам зрозумів уже, хто це такий, так правильно я його уявив зі слів легенди. Я здогадався, що це винуватець родового прокльону ще й тому, що лице господині невловимо зблідло, і вона ледь помітно похитнулася.

Невідомо, чим закінчилася б ця німа сцена, але тут хтось Мовчки і несподівано штурхнув мене в груди. Я похитнувся. Це Ворона пробився через натовп і, прагнучи пройти до господині, відштовхнув мене. Він спокійно йшов далі, не попросивши пробачення, навіть не обернувшись у мій бік, немовби на моєму місці стояв неживий предмет.

Я походив із звичайних інтелігентів, які вислужували з покоління у покоління свою шляхетність, були вченими, інженерами — плебеями з точки зору цього пихатого шляхтича, в якого предок був доїжджачим у багатого магната-вбивці. Мені часто доводилося захищати свою гідність перед такими, і зараз увесь мій «плебейський» гонор став на диби.

— Пане, — голосно сказав я. — Ви вважаєте, що справжньому дворянинові личить — штурхонути людину і не попросити в неї пробачення?

Він обернувся.

— Це ви мені?

— Вам, — спокійно відповів я. — Справжній шляхтич — це джентльмен.

Він підійшов до мене і з цікавістю почав розглядати.

— Гм, — спокійно сказав він. — Хто ж це вчитиме шляхтича правил делікатності?

— Не знаю, — спокійно і в'їдливо відповів я. — У всякому разі, не ви. Неосвічений ксьондз не повинен вчити інших латині.

Я через його плече бачив лице Надії Яновської і з радістю зауважив, що наша сварка відвернула її увагу від портрета. Краска виступила на її обличчі, а в очах — щось схоже на тривогу і жах.

— Вибирайте вирази, — процідив Ворона.

— Чому? І, головне, з ким? Делікатна людина знає, що в товаристві ввічливих треба бути ввічливим, в компанії грубіянів вища делікатність — платити їм тією самою монетою.

Видно, Ворона не звик отримувати відсіч у всій окрузі. Я знав таких гонористих індиків. Він здивувався, але потім обернувся, кинув погляд на господиню, знову обернувся до мене, і в його очах хлюпнула каламутна лють.

— А ви знаєте, з ким розмовляєте?

— З ким? З паном богом?

Я побачив, як поруч з господинею з'явилося зацікавлене обличчя пана Дубатовка. Ворона починав кипіти.

— Ви розмовляєте зі мною, з чоловіком, який звик м'яти вуха різним парвеню.

— А ви не спитали, може, якісь там парвеню часом можуть самі нам'яти вуха? І не підходьте, а то, попереджаю вас, жоден шляхтич не дістане такої образи дією, як ви від мене.

— Хамська бійка навкулачки! — вибухнув він.

— Що поробиш? — холодно зауважив я. — Мені доводилося стрічати дворян, на яких інше не впливає. Вони не були хамами, їхні предки були заслуженими псарями, доїжджачими, альфонсами у вдовиних маєтках.

Я перехопив його руку і тримав біля його бока, як обценьками.

— Ну…

— Ах ти! — процідив він.

— Панове, панове, заспокойтеся! — з невимовною тривогою вигукнула Яновська. — Пане Білорецький, не треба, не треба! Пане Ворона, соромтеся!

Лице її було таке благальне.

Видно, і Дубатовк зрозумів, що час втрутитися. Він підійшов, став поміж нами і поклав на плече Ворони важку руку. Лице його налилося кров'ю.

— Щеня! — вигукнув він. — І це білорус, це житель яновської околиці, це шляхтич?! Так образити гостя! Сором моїй сивині. Ти що, не бачиш, з ким завівся? Це тобі не наші блазні з курячими душицями, це не курча, це — мужчина. І він тобі хутко обірве вуса. Ви дворянин, добродію?

— Дворянин.

— Ну, от бачиш, пане шляхтичу. Коли тобі треба буде з ним порозмовляти — ви знайдете спільну мову. Це шляхтич, і добрий шляхтич, хоч би й предкам у друзі — не рівня сучасним шмаркачам. Проси пробачення у господині. Чуєш?

Ворону як підмінили. Він пробурмотів якісь слова і відійшов із Дубатовком убік. Я залишився з господинею.

— Боже мій, пане Андрію, я так перелякалася за вас. Не варто вам, такій добрій людині, заводитися з ним.

Я підвів очі. Дубатовк стояв збоку і з цікавістю переводив погляд з мене на пані Яновську.

— Надіє Романівно, — з несподіваною теплотою сказав я. — Я вельми вам вдячний, ви дуже добра і щира людина, і вашу турботу про мене, вашу приязнь я запам'ятаю надовго. Що вдієш, моя гордість — моє єдине, я не даю нікому наступити собі на ногу.

— От бачите, — опустила вона очі. — Ви зовсім не такий. Багато хто з цих родовитих людей поступилися б. Видно, справжній шляхтич тут — ви, а вони тільки удають з себе… Але запам'ятайте, я дуже боюся за вас. Це небезпечна людина, людина з жахливою репутацією.

— Знаю, — жартівливо відповів я. — Це тутешній «зубр», покруч Ноздрьова…

— Не жартуйте. Це відомий у нас скандаліст і бретер. На його совісті сім убитих на дуелі… І, можливо, це гірше для вас, що я стою тут, поруч з вами. Розумієте?

Мені зовсім не подобався цей маленький гномик жіночої статі з великими сумними очима, я не цікавився, які стосунки існували поміж ним і Вороною, був Ворона залицяльником ми знехтуваним поклонником, але за добро платять увагою. Вона була така мила у своїй турботі за мене, що я (боюся, що очі в мене були, справді, більш м'які, ніж треба) узяв її ручку і підніс до губів.

— Дякую, пані господине.

Вона не вивільнила руки, і її прозорі неживі пальчики ледь стрепенулися під моїми губами. Одне слово, усе це надто нагадувало сентиментальний і трохи бульварний роман з життя великого світу.

Оркестр інвалідів заграв вальс-міньйон, й одразу ілюзія «великого світу» зникла. Оркестрові відповідало

1 ... 17 18 19 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дике полювання короля Стаха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дике полювання короля Стаха"