Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

Іда минає рейки і ряд огидних порожніх будинків. Тонкий лід на калюжах тріскає під її черевиками, мороз ще не закінчив своїх нічних справ. Із покинутого майданчика, на якому, мабуть, перевантажували вугілля — там стоять порожні іржаві контейнери, старі свінґери — гора виглядає загрозливою і стрімкою. Її схили поросли маленькими невпевненими берізками, голими і тоненькими — армія рослин-дітей, які відважилися напасти на схил, дитячий хрестовий похід. На тій крутизні навіть сніг не може затриматися і відкриває шорстку, сіру, поорану струменями дощу, поверхню, перерізану навкіс каскадом, який закручується до вершини. Це має бути дорога, якою колись в’їжджали вагонетки. Оплутує гору довкола делікатною спіраллю і веде на вершину, заховану поміж кронами голих дерев.

— Ідемо, — каже Іда до пса.

Стежка — вузька, але втрамбована. Схил не надто крутий, тому йти легко. Іде спокійно, дивиться під ноги, вже звикла, що ліворуч — схил, а праворуч — вільний відкритий простір, унизу видно тільки архіпелаг вогнів, Іда піднімається у сіро-чорній темряві, довіряє дорозі, яка постійно веде її догори, на вершину тієї піраміди. Але який сенс має та прогулянка, коли нічого не видно, коли йдеш ніби всередину темної кулі, спіраллю, описуючи постійно ті самі кола? Кличе пса, але навіть її голос розсіюється у цьому різкому сніговому світлі, ніби долинає здалека — відбивається від чогось і повертається.

Уявляє собі, що хтось, хто сходив би з гори, мусив би перетнутися з нею на цій вузенькій стежці. Вона вражена, що бачить маму, якою її запам’ятала, коли відвезла її до лікарні — худа, згорблена бабуся, з кривим іронічним виразом обличчя, ніби роками мусила притлумлювати сміх. На ній пальто в дрібну клітинку з хутряним коміром, святкове, щороку перекладене мішечками з лавандою. При її вигляді Іду огортає тепла хвиля, так, ніби мацаючи темряву, долоні наштовхнулися на знайомі безпечні форми. Каже: “Мамо”. Не мусить з нею вітатися, вистачає самого погляду. Запускається первісний космічний механізм, накладаються один на одного два континенти, дві величезні тектонічні брили, допасовуються великі котловини й пасма гір, моря і депресії. Підганяються одне до одного річища рік. Пам’ятає це віддавна з туманного дитинства, блаженне усвідомлення буття одним організмом, знайомим, теплим, добрим. Так небагато бракує, рух до єдності — певний і очевидний, за мить з них двох постане одне, тоді все зупиниться. Але виявляється, що допасовані вони не так вже й добре. Не допасовуються дрібні деталі, їх стає щораз більше, поки нарешті, треба це визнати — все муляє. Потім вже тисне, потім болить. Відійти.

Білий пес проганяє цей образ, як пасмо диму, прибігає з гори, ніби перевіряє, чи вона не загубилася. Пальто в клітинку Іда роками тримала на вішаку у своїй кімнаті. До кишень клала мішечки з лавандою, так само, як це робила мама. Потім якогось дня склала його та загорнула в папір. Вкинула до контейнера для вживаного одягу. Кривизна дороги стає щораз відчутнішою, це добрий знак — вже близько має бути вершина. Світліє.

Тоді бачить, що згори, їй назустріч іде Мая, тією своєю розгойданою ходою, у джинсах, які тримаються на кістлявих стегнах і відкривають суху натягнуту шкіру довкола цятки пупка. Дивиться під ноги, не бачить її. О, Мая — Іді розквітає в животі м’ясистий пуп’янок, так буває завжди, коли після довгої розлуки бачить доньку. Це м’яке тремтіння, один рух, як спогад, що її тіло приймало інше тіло, хоч і недовго, скажімо, одну соту частину людського життя. Мая піднімає голову й дивиться на неї відважно, виклично, але Іда знає, яка вона тендітна і загублена. Її обличчя втомлене, під очима синці, певно, знову не їсть. “Звідки ти тут взялася?” — сказала би Мая. “О, то довга історія, все тобі розповім”, — відповіла б їй. “Ми давно не бачилися?” “Давно.” “Коли ти повернешся?” “Коли ти повернешся?” — відповідає запитанням на запитання. Ти мала щотижня надсилати листівки, а єдина прийшла на Свята. Мая підходить до неї і кладе голову їй на плече. “Зачекай на мене, я тільки піднімуся на вершину й відразу ж повернуся, — каже Іда, — тоді зійдемо разом і все тобі розкажу.” Мая виймає пачку легких “Мальборо” і киває головою, що зачекає.

Раптово теплішає, Іда розпинає пальто. На дорозі явно світлішає, це від зоряного неба. Дивиться на небо, яке зовсім близько — Коса Вероніки у центрі, просто над її головою. Навіть не знає, коли виходить на пласку вершину, не більшу від звичайного майданчика, посередині лежать купи землі й перевернута іржава вагонетка. Вже не можна йти далі, вона на самій горі. Віє легенький вітер і внизу видно величезну темну долину, продірявлену вогниками, як з різдвяної ялинки, або рештки вогнів стали краплями і загубилися у просторі. Існування міст, доріг, небезпечних поворотів видається з цієї відстані умовним, властиво, могли би бути ілюзією, зимовою фата морґаною. Але що далі від гори, то більше сірості, і десь далеко на молочному обрії маячить пасмо засніжених гір, високих, але пласких, зі зрізаними вершинами, дитинних. Певно, сходить сонце. Іда спирається до вагонетки й дивиться туди, вона ще ніколи до того не бачила такої краси. Перед горами — рівний простір, сірий і срібний. Поволі з цієї сірості проступають контури дерев і будинків, там є костел, його шпиль, як щогла намету, підтримує вибілене небо. Іда бачить здалеку чистоту й точність кожної грані. Симетрія досконала, як у продуманому, виконаному пером шкіці. Лінія шосе нанизує містечко, як коштовний корал. Туди хотіла б потрапити, поселитися у тій чистій, просвітленій, лагідній країні.

Хоче закурити, хоч вже давно не курить, — то, певно, вигляд пачки цигарок у руках Маї пробудив у ній стару звичку. Закурила б, вже не пам’ятає, як це робиться. Захопишся чимось і мусиш одразу ж затягнутися димом, тому що не можна знести самого захоплення.

Білий пес витоптує на снігу довкола неї розірвані ланцюжки слідів. Іда поспішно повертається, не дивується, що немає там Маї. Вона ніколи не чекає. Випередила її, пішла вперед, своєю дорогою.

Мая з’являється тридцять три роки тому. Сповіщає про свій прихід болем. Вночі біль переходить у ритмічні спазми, як відлуння бурі,