Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

— типологічний. Нарешті, сформувалися цілком нові методи дослідження стародавніх поселень. Все це спричинило необхідність перегляду старих схем і розробку нових. Нема необхідності детально розглядати дискусію, що виникла з переглядом періодизації. Більшість дослідників користується сьогодні періодизацією, яка поділяє пізній палеоліт на три етапи: ранній (40—24 тис. років тому), середній (23—18 тис. років тому), пізній (17—10 тис. років тому). Ця схема загалом відповідає основним природно-кліматичним циклам і значною мірою відбиває етапи розвитку матеріальної культури і господарства, хоча по ній не завжди можна чітко простежити етапи еволюції матеріальної культури. Деякі традиційні форми життєдіяльності вкрай консервативні і змінюються за своїми власними законами. Це потребує гнучкого користування запропонованою схемою.

За більш як сторічну історію дослідження кам’яного віку на території України знайдено понад 800 пам’яток пізнього палеоліту. Вони розташовані досить нерівномірно: їхня щільність вища по долинах річок (Дністер, Південний Буг, Дніпро, Десна та Сіверський Донець) і значно нижча на водороздільних плато в Карпатах, Криму (див. карту 2). В археології склалося територіальне членування пам’яток пізнього палеоліту по групах: закарпатська, волинська, середньодністровська, нижньодністровська, південнобузька, середньодніпровська, надпорізька, нижньодніпровська, приазовська, кримська. Пам’ятки цих регіонів розглядаються як самостійні групи. Вони займали певні фізико-географічні райони і відбивали реальну картину розселення стародавнього населення України. Очевидно, також, що палеолітичні пам’ятки України не можна розглядати ізольовано від суміжних територій, тим більше окремо від пам’яток, які розташовані в басейнах названих річок за межами України.

Пізньопалеолітичні пам’ятки на території України являють собою переважно місця мешкання — довгочасові поселення, сезонні стійбища, короткочасові мисливські табори. Проблематичне віднесення до пізнього палеоліту Волоського могильника. Недостатньо відомостей про культові центри.

Більшість пам’яток є довгочасовими поселеннями та сезонними стійбищами. Короткочасові мисливські табори вивчені гірше. На цих пам’ятках, як правило, накопичувалася незначна кількість матеріальних решток, ще менше їх збереглося. Найчастіше це невелика група знахідок крем’яного інвентарю, рідше — з нечисленними уламками фауни. Ці пам’ятки важко інтерпретувати однозначно, оскільки попередні дослідження (шурфовка) не дають змоги визначити кордони площадки мешкання, а тому подальше дослідження вважається безперспективним. З цієї точки зору винятковим є табір мисливців на печерного ведмедя в печері Молочний Камінь у Карпатах, де зафіксовано декілька тонких горизонтів культурних решток, які складаються із слідів вогнищ, фрагментів кісток ведмедя, поодиноких кам’яних знарядь. Невелике скупчення окремих кременів розкрито на стоянці Югино II, яка трактується як залишки короткочасової стоянки палеолітичних мисливців для поповнення запасів кам’яних знарядь.

Сезонні мисливські стійбища, як правило, пов’язані з певним видом промислової діяльності, яка регламентується циклічною поведінкою різних видів тварин або деякими іншими чинниками, зокрема деякими соціальними нормами, які можуть передбачати “вільне полювання” на певній, віддаленій відстані від базового поселення. На заключному етапі пізнього палеоліту такі поселення виникають частіше всього через підвищення рухливості населення, Що, як вважають дослідники, було зумовлене зміною клімату і вичерпанням біомаси мисливських угідь. У багатьох випадках сезонні стійбища використовувалися неодноразово (наприклад, Косоуци в Молдові), хоча на інших пам’ятках це не завжди чітко фіксується, оскільки незначні проміжки часу між відвіданням одного і того ж місця не давали можливості накопичення стерильного прошарку, який відокремлює в таких випадках етапи перебування. Не виключено також повторне використання вогнищ, тимчасових жител та інших конструктивних елементів і предметів матеріальної культури. В останньому випадку складається враження, що за кількістю решток матеріальної культури досліджується базовий табір. Таким чином, товщина культурного шару не завжди вказує на тип стародавнього поселення. Тому в останні роки серед дослідників розгорнулася жвава дискусія з приводу інтерпретації окремих пам’яток, з якої випливає необхідність глибшого вивчення форм і методів промислової діяльності первісної людини.

Сезонні стійбища виникали в різних регіонах України з різним природно-ландшафтним середовищем, тому вони відрізнялися за своєю структурою. На стійбищах перігляціальної зони, вірогідно, будувалися тимчасові житла, тоді як у південних районах мисливці могли обмежуватися природними сховищами та загорожами від вітру.

На фастівській стоянці поблизу Києва, яку дослідники інтерпретують як тимчасове стійбище, що існувало влітку, розкрито два великі (4,2 х 2,8 м; 3,8 х 2,3 м) скупчення кістяного вугілля, попелу, кісток тварин і кременя. В межах вказаних комплексів відокремлені по три мікроскупчення кременя (місця його обробки і виготовлення знарядь). За межами скупчень зустрічаються лише поодинокі знахідки. На стоянці було знайдено кістки 11 мамонтів (з них — 9 молодих) та 5 коней (3 молодих). Товщина, розміри та характер вогнища не залишають сумнівів у тому, що стійбище існувало у відносно прохолодний час, а розміри скупчень не виключають існування тимчасових легких жител. Подібний характер мають стійбища верхнього горизонту Кирилівської стоянки і Гінців. У Гінцях досліджено легке житло з невеликим вогнищем усередині та зовнішнім вогнищем. На Кирилівській стоянці досліджено 20 зольних скупчень діаметром до двох метрів.

У степовій зоні з відносно сприятливим кліматом сезонні стійбища широко розповсюджувалися на всіх етапах пізнього палеоліту. Це було зумовлено як кліматичними умовами, які не стимулювали будівництво фундаментальних жител, так і особливим складом промислових тварин (стадні мігруючі види). На стоянці Ями, що відноситься до початку середньої пори пізнього палеоліту, відкрито скупчення площею близько 50 м2 із слідами вогнища (на жаль, зруйнованого), уламками кісток, плямами вохри, крем’яними виробами. Ця пам’ятка визначається як короткочасова стоянка мисливців на бізона, широкопалого коня та благородного оленя. Подібна стоянка, яка відноситься до середньої пори пізнього палеоліту, вивчена у цьому регіоні в Минівському Яру. На заключному етапі пізнього палеоліту в степовій зоні сезонні стоянки розташовувалися вже на віддаленні від великих водних магістралей, на водороздільних плато, часто біля подів без витоків.

Центром життєдіяльності первісних колективів були довгочасові поселення. Вони могли створюватися в природних сховищах або на зручних ділянках річкових терас. На території України порівняно мало гірських районів з печерами або гротами. Там, де вони є, ці сховища були заселені (Сюрень, Аджи-Коба, Качинський навіс). Відомі поселення також під обвалами колишніх печер або навісів, що зруйнувалися (Новгород-Сіверський на Десні) або перебувають у стадії руйнування (Заскальна IX, верхній шар). Поселень на відкритих площадках у долинах річок і балок значно більше.

В структурі території, яку в процесі господарської діяльності освоює первісний колектив, розрізняються такі компоненти: зона життєдіяльності — місцерозташування — житловий комплекс — житло.

Зона життєдіяльності — територія, яка включена в господарську діяльність первісного колективу або, як її інколи визначають, територія, що експлуатується. Розміри зони життєдіяльності та інтенсивність використання окремих її частий залежали від типу господарської діяльності та рівня суспільного розвитку. Мисливці-збирачі, мисливці-рибалки, ранні землероби, природньо, по-різному засвоюють і використовують свою зону життєдіяльності.

Місцерозташування — територія безпосереднього поселення первісної людини і колективу в зоні життєдіяльності. Звичайно, в