Читати книгу - "Марія Антуанетта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Марія Антуанетта обрала восьме червня. Але тепер, коли король уже дав остаточний дозвіл, вона викидає зухвалого фортеля, прагнучи потай поглумитись із ненависних палацових порядків. Як часом закохані молодята, аби до втіхи додати ще й солодку спокусу забороненого плоду, віддаються пестощам, не чекаючи на священицьке благословення, а батьки ні про що й гадки не мають, так і Марія Антуанетта намовила свого чоловіка і шваґра потаємці навідатись до Парижа перед самісіньким офіційним вступом. Пізнього вечора за кілька тижнів до «joyeuse entrée» вони звеліли запрягти карети, перебралися, позатуляли обличчя масками й подались, мов у Мекку, в заборонене місто Париж на бал в Оперу. А що вранці наступного дня вони нітрохи не спізнилися до церкви, то ніхто й не викрив їхньої недозволеної пригоди. Ніби й сутички ніякої не було, а все ж Марія Антуанетта вперше щасливо помстилася ненависному етикетові.
Потай вона вже скуштувала райського овочу Парижа, — тим дужче її веселив і тішив офіційний урочистий вступ. Після французького короля цар небесний теж дав свою милостиву згоду: восьмого червня був безхмарний, ясний та гарячий день і, аби хоч оком поглянути, стеклись неозорі юрмиська. Обабіч дороги від Версаля до Парижа немов виріс густий, шумливий від радощів і переплетений прапорами й вінками пістрявий людський живопліт, а над ним витало хмаровиння капелюхів. Комендант міста маршал де Бріссак, котрий чекав пишну карету біля міської брами, на срібній тарелі шанобливо подав мирній завойовниці ключі від міста. Потім підійшли святково повбирані перекупки (згодом вони геть інакше зустрічатимуть Марію Антуанетту) й піднесли, побажавши многії літа, цьогорічні первинки — ягоди і квіти. Тоді ж загримотіли гармати Палацу інвалідів, муніципалітету, Бастилії. Через усе місто двірська карета повільно їхала далі й по набережній Тюїльрі дісталася до собору Матері Божої Паризької; всюди — в соборі, в монастирях, в університеті — виголошували вітальні промови; потім карета серед маєва знамен проїхала крізь навмисне споруджену для вступу тріумфальну арку — але найпишніше дофіна й дофіну привітав народ. Щоб поглянути на молоде подружжя, десятки, сотні тисяч люду заполонили всі вулиці величезного міста, — й побачивши цю несподівано чарівну й зачаровану жінку, кожен повнився несказанним захватом. Ляскали в долоні, радісно гомоніли, вимахували хустками й капелюхами, дотискалися діти й жінки, — і коли з балкону Тюїльрі Марія Антуанетта побачила неосяжні хвилі захопленої людності, то майже злякалася: «Господи, скільки людей!» Але збоку до неї схилився маршал де Бріссак і відповів із суто французькою галантністю: «Мадам, хай не гнівається його високість дофін, але перед вами двісті тисяч закоханих у вас чоловіків».
Ця перша зустріч із народом справила на Марію Антуанетту величезне враження. По натурі нерозважна, зате маючи швидкий розум, вона судить про події лише за своїм безпосереднім враженням, за тим, що бачить і чує. Тільки тоді, коли гомінкий і неосяжний, безбережний рухливий ліс, над яким майоріли корогви й злітали капелюхи, підгорнувся до неї радісною, теплою безіменною хвилею, вона вперше відчула блиск і велич становища, до якого піднесла її доля. Досі її звали у Версалі «пані дофіна», але що там якийсь титул поміж тисячі інших титулів, один верхній непорушний щабель нескінченної дворянської драбини, пустий звук і холодне поняття. Тепер же всіма чуттями Марія Антуанетта вперше зрозуміла вогненний сенс і горді обітниці слів «наступниця французького трону». Геть уражена, вона пише до матері: «Минулого четверга я була на святі, якого не забуду довіку: нашому вступі в Париж. Нас ушановували так, як лиш можна собі уявити, але все це ніщо, найглибше мене вразило зворушення й шал бідного народу, котрий, дарма що пригнічений податками, не тямився з радощів, коли бачив нас. У садку Тюїльрі було таке величезне стовпище, що три чверті години ми не могли рушити ні вперед, ні назад, а вертаючи з цієї прогулянки, змушені були ще півгодини стояти на відкритій терасі. Дорога мамочко, я не можу змалювати Вам всі ті пориви любові й радощів, що огорнули нас. Перш ніж поїхали назад, ми ще руками повітали народ, і він дуже тішився з того. Яке щастя, що в нашому становищі можна так легко здобути приязнь. І все ж у світі немає нічого дорожчого, я це добре відчула й уже повік не забуду».
Це перші справді власні слова, які можна знайти в листах Марії Антуанетти до матері. Сильні враження зразу відбиваються на її рухливій натурі, і шалена радість від цієї зовсім не заслуженої, однак такої несамовитої народної любові збудила в ній почуття вдячності й великодушності. Але швидко проймаючись, Марія Антуанетта так само швидко й забуває. Навідавшись до Парижа ще кілька разів, вона вже сприймає ті радощі як належну її становищу цілком зрозумілу шану й по-дитячому бездумно нею тішиться, приймаючи, як і решту подарунків долі. Як чудово, коли тебе огортає тепла хмара вітань, як чудово, коли тебе любить той незнаний народ — і немов своїм правом, вона й надалі тішиться любов’ю двадцяти мільйонів люду, навіть не здогадуючись, що право має ще й обов’язки і що, зрештою, без взаємності загасає навіть найчистіша любов.
Уже першим своїм
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марія Антуанетта», після закриття браузера.