Читати книгу - "Володар Туману"

— Ти розумний юнак. Це мені подобається, Вікторе. Але тобі ще треба багато чого навчитися. Коли будеш готовий, приходь сюди. Ти знаєш, як мене знайти. Сподіваюсь, ми скоро побачимося.

— Сумніваюся, — Віктор підвівся й попрямував до виходу.

Жінка, мов поламана лялька, яку раптом смикнули за мотузку, знову підійшла, наміряючись його провести. Хлопець уже був за кілька кроків од виходу, коли почув за спиною голос Каїна:

— І ще одне, Вікторе. Стосовно бажань. Поміркуй, пропозиція залишається в силі. Може, якщо це не цікавить тебе, хтось із твоєї щасливої родини має якусь приховану мрію. Це мій фах…

Не відповівши, Віктор вийшов із балагана. Глибоко вдихнувши свіже вечірнє повітря, він швидко попрямував на пошуки рідних. Поки хлопець віддалявся, схожий на виття гієни сміх доктора Каїна поступово заглушила музика, що долинала з каруселі.

* * *

Макс досі заворожено слухав розповідь старого, не наважуючись поставити бодай одне з тисяч запитань, що вирували в його голові. Віктор Крей, здавалося, прочитав думки хлопця й посварив того пальцем.

— Терпіння, хлопче, на все свій час. Переривати не можна. Згода?

Хоча попередження стосувалося Макса, проте всі троє водночас кивнули.

— Гаразд, гаразд… — пробурмотів доглядач маяка.

* * *

— Того вечора я раз і назавжди вирішив триматися подалі від цього типа й постаратися викреслити з пам’яті згадку про нього. Але це було нелегко. Хоч би хто він був, доктор Каїн мав дивовижну здатність вчепитися в людину, мов заноза, яка, що більше ти докладаєш зусиль, аби її витягти, то глибше впивається в твою шкіру. Я не міг ні з ким заговорити про це, аби мене не прийняли за сновиду, і не міг звернутися до поліції, бо навіть не знав, із чого почати. Тож учинив так, як і слід вчиняти в таких випадках: чекав, поки спливе час.

На новому місці нам велося добре, і я познайомився з людиною, котра дуже мені допомогла. Це був священик, який викладав у школі математику й фізику. На перший погляд здавалося, що він завжди витає десь у хмарах, однак священик був розважливою людиною, розум якої дорівнював лише доброті,— обидві ці риси священик намагався приховати за вельми переконливим поводженням такого собі божевільного вченого з народу. Він приохотив мене до ґрунтовного навчання й математики. Не дивно, що за кілька років його роботи вчителем моє покликання до наук робилося дедалі очевиднішим. Спершу я хотів був наслідувати його і стати вчителем, однак священик вишпетив мене й заявив, що я повинен поїхати до університету вивчати фізику та зробитися найкращим на всю країну інженером. Мовляв, або це, або він негайно позбавить мене голосу.

Він виклопотав мені стипендію на навчання в університеті й насправді скерував моє життя в тому напрямку, яким я мав іти. Священик помер за тиждень до того, як я одержав диплом. Мені не соромно зізнатися, що його кончина вразила мене так само, як смерть батька, а може, й більше. В університеті я познайомився з людиною, котра спричинилася до моєї наступної зустрічі з доктором Каїном: я потоваришував із молодим студентом-медиком на ім’я Ричард Фляйшман, який походив із надзвичайно багатої родини (принаймні мені так здавалося). Це був майбутній доктор Фляйшман, котрий через багато років наказав звести будинок на узбережжі.

Ричард Фляйшман був непогамовним хлопцем, дуже схильним до надмірностей. За своє життя він звик, що все відбувається так, як він того побажає, і коли з якоїсь причини щось суперечило його сподіванням, усе викликало в нього лють. За іронією долі ми заприятелювали, коли обидва закохалися в одну жінку — Еву Грей, дочку найнестерпнішого й найдеспотичнішого викладача хімії на ціле університетське містечко. Спершу ми прогулювалися втрьох, а по неділях, коли той понура Теодор Грей не забороняв, вирушали в туристичні поїздки. Однак така ідилія тривала недовго. Найцікавіше те, що ми з Фляйшманом не почувалися суперниками й зробилися нерозлучними друзями. Щовечора, повернувши Еву до печери понури Теодора Грея, ми разом поверталися додому, знаючи, що рано чи пізно один із двох опиниться поза грою.

Поки ця мить не настала, ми провели два найкращі роки в моєму житті. Але все має свій кінець. Наша нерозлучна трійця розпалася в день одержання дипломів. Я здобув усі мислимі лаври, проте моя душа страждала через смерть старого наставника, тож Ева з Ричардом вирішили, що, хоча я не вживав спиртного, цього вечора вони повинні напоїти мене й хай там що звільнити мою душу від печалі. Не варто й казати, що той понура Теодор, котрий попри те, що був глухий як пень, здавалося, чув крізь стіни, розкрив їхній план, і вечір скінчився тим, що ми з Фляйшманом, п’яні як ніч, опинилися вдвох у якійсь смердючій забігайлівці, де наввипередки вихваляли предмет нашого неможливого кохання — Еву Грей.

Того ж таки вечора, коли ми, спотикаючись, поверталися до університетського містечка, біля залізничної станції перед нами з туману виринув ярмарковий балаган. Вирішивши, що коло на каруселі буде найкращим ліком у нашому стані, ми з Фляйшманом пішли туди й опинилися перед входом до балагана віщуна, чаклуна та провидця доктора Каїна, як і далі стверджувала злощасна афіша. У Фляйшмана виникла геніальна ідея. Ми ввійдемо й попросимо віщуна розкрити таємницю: кого з двох обере Ева? Попри те, що в мене паморочилася голова, мені вистачило здорового глузду не заходити туди, але забракло твердості, щоб утримати приятеля, котрий рішуче переступив поріг балагана.

Мабуть, я знепритомнів, бо не пам’ятаю, що відбувалося наступні кілька годин. Коли очуняв, потерпаючи від страшного головного болю, виявилося, що ми з Фляйшманом лежимо на якійсь старій дерев’яній лаві. Вже розвиднювалося, ярмаркові вози зникли, мовби весь повний вогнів, шуму та людської юрби світ, що вирував тут напередодні, був лише виплодом уяви наших п’яних голів. Підвівшись, ми огледіли пустку довкола себе. Я спитав приятеля, чи пам’ятає він бодай щось із минулої ночі. Фляйшман, з усіх сил намагаючись пригадати, відказав, що йому наснилося, буцімто він увійшов до балагана віщуна й на запитання про найбільше своє бажання відповів, що прагне любові Еви Грей. Потім він засміявся, жартуючи з нашого сп’яніння, певний, що нічого такого насправді не було.

За два місяці Ева Грей і Ричард Фляйшман одружилися. Вони навіть не запросили мене на весілля. Відтоді я не бачив їх довгі двадцять п’ять років.

* * *

Одного дощового зимового дня якийсь чоловік у макінтоші йшов за мною