Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

12 липня вночі, напередодні бою, була велика буря з дощем і градом. Літо 1812 року взагалі відзначалося бурями.

Павлоградські два ескадрони стояли бівуаками серед витовченого дотла худобою та кіньми житнього лану, що вже виколосився. Йшов заливний дощ, і Ростов з молодим офіцером Ільїним, якому він протегував, сидів під згородженим наспіх куріньчиком. Офіцер їх полку, з довгими вусами, що продовжувались від щік, їздивши до штабу і потрапивши під дощ, зайшов до Ростова.

— Я, графе, із штабу. Чули про подвиг Раєвського? —І офіцер розповів подробиці Салтановського бою, які він чув у штабі.

Ростов, щулячись шиєю, за яку затікала вода, курив люльку і слухав неуважно, зрідка поглядаючи на молодого офіцера Ільїна, який тулився біля нього. Офіцер цей, шістнадцятилітній хлопець, нещодавно вступивши до полку, був тепер у відношенні до Миколи тим, чим був Микола у відношенні до Денисова сім років тому. Ільїн намагався в усьому наслідувати Ростова і, як жінка, був закоханий у нього.

Офіцер з подвійними вусами, Здржинський, розповідав пишномовно про те, як Салтановська гребля була Фермопілами росіян, як на цій греблі генерал Раєвський зробив вчинок, гідний древніх. Здржинський розповідав про вчинок Раєвського, який вивів на греблю своїх двох синів під страшний вогонь і з ними поруч пішов в атаку. Ростов слухав розповідь і не тільки нічого не казав на потвердження захвату Здржинського, але й, навпаки, мав вигляд людини, яка соромиться того, що їй розповідають, хоч і не має наміру заперечувати. Ростов після Аустерліцької і 1807 року кампаній знав із свого власного досвіду, що, розповідаючи про воєнні пригоди, завжди брешуть, як і сам він брехав, розповідаючи; по-друге, він був достатньо досвідчений, щоб знати, що все відбувається на війні зовсім не так, як ми можемо уявляти й розказувати. І тому йому не подобалось оповідання Здржинського, не подобався і сам Здржинський, який, із своїми вусами від щік, за своєю звичкою низько нагинався над обличчям того, кому він розповідав, і тіснив його в тісному курені. Ростов мовчки дивився на нього. «По-перше, на греблі, яку атакували, певно, мала бути така плутанина й тиснява, що коли Раєвський і вивів синів, то це ні на кого не могло вплинути, хіба що на чоловік з десять, які були біля самого нього, — думав Ростов, — решта й не могли бачити, як і з ким ішов Раєвський по греблі. Але й ті, які бачили це, не могли відчути великого запалу, бо що їм до ніжних батьківських почуттів Раєвського, коли тут йдеться про власну шкуру? Потім, від того, візьмуть чи не візьмуть Салтановську греблю, не залежала доля вітчизни, як нам описують це про Фермопіли. Отже, нащо ж було приносити таку жертву? І потім нащо тут, на війні, вплутувати своїх дітей? Я б не тільки Петю-брата не повів би, але й Ільїна навіть, цього чужого мені, але доброго хлопця, постарався б поставити куди-небудь під захист», — думав далі Ростов, слухаючи Здржинського. Але він не сказав своїх думок: він і на це вже мав свій досвід. Він знав, що це оповідання сприяло уславленню нашої зброї, і тому треба було вдавати, що не маєш сумніву в ньому. Так він і робив.

— Однак, це нестерпно, — сказав Ільїн, який помічав, що Ростову не подобається мова Здржинського. — І панчохи, й сорочка, і під мене підтекло. Піду шукати притулку. Здається, дощик поменшав. — Ільїн вийшов, і Здржинський поїхав.

Через п’ять хвилин Ільїн, хляпаючи по болоті, прибіг до куреня.

— Ура! Ростов, ходімо швидше. Знайшов! Ось тут кроків за двісті корчма, вже туди забрались наші. Хоч посушимось, і Марія Генріхівна там.

Марія Генріхівна була дружина полкового лікаря, молода, гарненька німкеня, з якою лікар одружився в Польщі. Лікар, чи тому, що не мав коштів, чи тому, що не хотів перший час одруження розлучатися з молодою дружиною, возив її скрізь за собою при гусарському полку, і лікареві ревнощі стали звичайною темою жартів між гусарськими офіцерами.

Ростов накинув плащ, гукнув за собою Лаврушку з речами й пішов з Ільїним, де сковзаючи по болоті, де просто хляпаючи під дощем, що поволі вщухав, у темряві вечора, зрідка порушуваній далекими блискавкам.

— Ростов, де ти?

— Ось. Яка блискавка! — перемовлялися вони.

XIII

В корчмі, перед якою стояла лікарева халабуда, вже було чоловік з п’ять офіцерів. Марія Генріхівна, повна білява німочка в кофточці і в нічному чепчику, сиділа на покуті на широкій лаві. Чоловік її, лікар, спав позад неї. Ростов і Ільїн, зустрінуті веселими вигуками й реготом, увійшли до кімнати.

— Е! та в вас як весело, — сміючись сказав Ростов.

— А ви чого гав ловите?

— Гарні! Так і тече з них! Вітальні нашої не замочіть.

— Марії Генріхівни сукню не забруднити, — відповідали голоси.

Ростов і Ільїн поспішили знайти куточок, де б вони, не зневажаючи скромності Марії Генріхівни, могли перемінити мокрий одяг. Вони пішли були за перегородку, щоб переодягтись; але в маленькій комірчині, наповнюючи її всю, з однією свічкою на порожньому ящику, сиділи три офіцери, граючи в карти, і нізащо не хотіли поступитися своїм місцем. Марія Генріхівна дала на якийсь час свою спідницю, щоб використати її замість занавіски, і за цією занавіскою Ростов та Ільїн з допомогою Лаврушки, який приніс в’юки, скинули мокрий і наділи сухий одяг.

У розваленій грубці розклали вогонь. Дістали дошку і, вмостивши її на двох сідлах, покрили попоною, дістали самоварчика, погрібець та півпляшки рому, і, попросивши Марію Генріхівну бути за господиню, всі юрмилися біля неї. Хто пропонував їй чисту носову хусточку, щоб обтирати чарівні ручки, хто під ніжки підкладав їй венгерку, щоб було тепло, хто плащем запинав вікно, щоб не віяло, хто обмахував мух з обличчя її чоловіка, щоб він не прокинувся.

— Облиште його, — казала Марія Генріхівна, полохливо і щасливо усміхаючись, — він і так спить добре після безсонної ночі.

— Не можна, Маріє Генріхівно, — відповів офіцер, — треба лікареві прислужитися. Все ж, може, й він мене пожаліє, коли ногу або руку різатиме.

Склянок було лише три; вода була така каламутна, що не можна було добрати, коли міцний чи неміцний чай, і в самоварі води було лише на шість склянок, але тим приємніше було по черзі та старшинству одержувати свою склянку з пухлих з короткими, не зовсім чистими нігтями ручок Марії Генріхівни. Всі офіцери, здавалося, справді були