Читати книгу - "Чаликушу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А я з дітьми йшла попереду, та все-таки дослухалася до розмови позад мене. Кямран розповів тітці та Мюжгян, яким вітром занесло його до нас.
— Цього літа я так занудився в Стамбулі, ви навіть не уявляєте…
Я аж ногою тупнула. «Авжеж, — думаю, — поїхала удовичка у чужі краї, то й не дивно…»
А він веде далі:
— Два дні тому, було якраз п’ятнадцяте число, я з друзями видерся був на гору Алемдаг. Ніч була розкішна. Але мене такі розваги стомлюють, і я перед світанням спустився нишком до міста. Одне слово, було мені дуже сумно, і я вирішив, що треба на якийсь час поїхати зі Стамбула. Але куди? В Ялова ще рано. В Бурсі в цей час пекло справжнісіньке. І я згадав про вас, мені так хотілося усіх побачити.
Того вечора наші довго не відпускали Кямрана, а все розмовляли в саду. Мюжгян ледве стояла на ногах, така була стомлена, а проте не відходила й собі.
Тільки я весь час намагалася триматися осторонь, все тікала то в хату, то в темний сад.
А коли підійшла до них, Кямран ображено промовив:
— Тут не всі, здається, вітають гостя.
Я засміялася й знизала плечима:
— Адже кажуть, що гість гостя не зносить.
Мюжгян тримала мене за руку, наче боялася, щоб я
знову не втекла. Та я все-таки вирвалася й пішла до хати, сказавши, що хочу спати.
А коли Мюжгян прийшла аж опівночі, я все ще не спала. Абла сіла на ліжко й зазирнула мені в лице. Щоб не розреготатися, я повернулася на другий бік і заповзялася хропти.
— Нема чого прикидатися, краще розплющ очі!
— Я справді спала, — зиркнула я на неї.
Та врешті ми не втрималися й зареготали.
Мюжгян погладила мене по щоці й сказала:
— А що, справдилася моя здогадка.
Я рвучко схопилася, аж пружини зарипіли:
— Що ти хочеш цим сказати?
— Нічого, нічого, — схаменулася вона й, посміхнувшись, додала: —Тільки, бога ради, не треба мене душити, я помираю від утоми.
Вона погасила лампу й лягла.
Через кілька хвилин я все-таки підійшла до неї й притисла Мюжгян до грудей. Та вона вже спала.
— Не треба, Феріде, — попросила вона, не розплющуючи й очей.
— Гаразд, — погодилася я. — Але ж ти повинна все знати, я не засну, поки не розповім.
І хоч в хаті було поночі, а Мюжгян очей не розплющувала, я все-таки сховала своє обличчя їй у коси й пошепки сказала;
— Ти своїм розумом надумала щось божевільне… Я розумію… Але якщо ти хоч щось йому скажеш, я схоплю тебе й кинуся разом з тобою в море…
— Гаразд… гаразд… — мимрила Мюжгян. — Що тобі треба?
І вона знову поринула в сон, хоч я її все ще трясла.
Приїхав Кямран, і в мене зіпсувався настрій. Я відчувала гнів, страх і огиду. І це почуття що не день, то все дужчало. Варто було лишитися нам удвох, як я починала говорити з ним украй нечемно й намагалася якомога швидше утекти.
Ще добре, що Азіз-бей майже не відпускав гостя. Весь час запрошував він гостей додому й знайомив їх з Кям-раном або ж возив його кудись далеко на прогулянку чи до котрогось місцевого багача в гості.
А якось уранці кузен стрівся мені на сходах. Він, здається, лаштувався їхати в гості. А тепер заступив мені дорогу й, озирнувшись на всі боки, чи ніхто не дивиться, сказав:
— Я помру, Феріде, через таку гостинність.
Я прикинула, що проскочити мені між ним і бильцем не вдасться. Отож змушена буду тернутися об нього.
— А хіба вам погано? Ви й так щодня на гульках.
Дивно було дивитися на те, як безнадійно він посміхнувся, звівши очі до стелі.
— «Гість гостя не зносить», але є й таке: гість гостя перед господарем оббріхує. Дивися, бо й я таке зроблю…
Кямран чомусь погнівався моїм словам: «Гість гостя не зносить» — і тепер щодня дорікав мені.
— Гаразд, — сказала я, — але ж на що ви скаржитеся. Щодня вам показують мальовничі краєвиди, знайомлять з новими людьми.
Він аж скривився:
— Яка мені втіха від тих людей?
— А де ж нашим бідним родичам взяти таких, щоб вас веселили? — не втрималася я.
Кямран зрозумів, кого я мала на увазі. Він схвильовано кинувся до мене з руками:
— Феріде?..
Але ті руки лишилися ні з чим. Я хутко проскочила між кузеном і бильцем й, перестрибуючи по дві сходинки, кинулася в сад, щось наспівуючи.
Нарешті одного дня Мюжгян все-таки зрадила.
Якось ми прогулювалися коло урвища край моря. Осіннє повітря було невимовно чисте, вночі йшов дощ. Шмат хмарини, схожої на туман, заступив сонце, і морське плесо зарябіло хвилястим поблимуванням.
Далеко виднілося кілька нерухомих, мов тінь, човнів.
Раптом я побачила, що дорогою йде Кямран. Либонь, не поїхав сьогодні нікуди.
Мюжгян сиділа на величезному пні й дивилася на море, отже, кузена не помітила. Я теж прикинулася, ніби не помічаю його, й повернулася до моря. Я не бачила Кямрана, не чула його кроків, але відчувала, що він іде прямо сюди, і мені стало моторошно.
— Чому ти замовкла, — обізвалася раптом Мюжгян.
Вона озирнулася й побачила Кямрана. Той був уже
зовсім близько. І не було жодної можливості уникнути цієї ранкової зустрічі.
— Ви й сьогодні не забули парасольки? — жартома запитав Кямран.
— Бо дощ може бути й сьогодні теж… — засміялася абла.
Кямран перевів розмову на те, що йому така погода до вподоби, — тиха й нерішуча, як її характер.
А Мюжгян, що розважалася була розкриванням парасольки, заперечила йому.
— Ні,— сказала вона, — така погода приємна, але наводить на людину сум. Та й у цю пору всі дні такі. А вже зима… Ви навіть не уявляєте, яка вона тут нестерпна… А батько звик, і його лякає вже сама тільки думка, що довелося б деінде їхати.
— Але ж не гудьте ці краї. Хто знає, може, ви ще одружитеся з якимось тутешнім багатирем, — пожартував Кямран.
— Не доведи господи, — аж головою похитала Мюжгян. Мабуть, сприйняла ці слова без жарту.
Раптом неподалік пройшов босий рибалка. Це був той самий дід, якому я назвалася Марікою. На голові в нього червонів той самий завій, що й минулого разу.
— Давно тебе не видно щось, Маріко! — гукнув він мені.
— Та ось готуюся поїхати якось з вами рибу ловити, — одказала я старому.
Та так розмовляючи і пішла з ним уздовж берега.
А коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чаликушу», після закриття браузера.