Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Боковим зором я зачепив серед людей дивну постать. Невисокий чоловік років за п’ятдесят, у довгому синьому пальті, до блиску наквашених черевиках — і це попри жовтневу грязюку — та в крислатому капелюсі. Такі носили гангстери в американських фільмах, час від часу ми навідувалися в кіно, чомусь саме Дорош дуже любив про бандитів. Чоловік мав також тонкі вусики, які періодично підкручував. Мою увагу привернув не лише дещо екзотичним виглядом. Він був єдиним, хто посеред гармидеру зберігав цілковитий спокій, ніяк не реагуючи на видовище. За листівкою не бігав, ступив трохи вперед, дочекався, поки одна сама впаде до ніг, нахилився, уважно придивився, потому склав учетверо, до кишені поклав аж надто делікатно, ніби щось крихке. Геть не пішов, далі мацав очима то Червоного, то людей у натовпі. Коли погляд схрестився з моїм, я похапцем відвернувся. Але ще якийсь час здавалося: чоловік у капелюсі свердлить мені потилицю.
Тим часом на даху вже з’явилося троє — ліцейський сторож, поліціянт у формі й один із уже знайомих цивільних. Побачивши їх, Червоний розвіяв останній стосик листівок, потім жбурнув у переслідувачів порожню сумку. Сторож ліз першим, сахнувся, втратив рівновагу й замалим не полетів донизу, якби поліцейський вчасно не подав руку. Невеличка колотнеча виграла для Данила трохи часу — він, мов досвідчений акробат, посунув гребенем, а діставшись до краю даху, обережно присів, потім — ліг на живіт і приготувався ковзати.
Невеличкий трюк викликав нову хвилю оплесків. Офіцер вийшов наперед, грубо розштовхуючи людей, очистив собі таким чином місце, витягнув із кобури револьвер, гаркнув:
— Злазь, курва твоя мама!
— Та злазить же! — бовкнув хтось із натовпу.
Офіцер грізно озирнувся, видивляючись зухвальця, але плюнув, повільно підніс руку й почав шукати цівкою мішень. Де не взявся Калюжний, штовхнув плечем, і офіцер таки стрельнув, але не влучив, куди цілився.
Цієї миті Червоний розтиснув пальці та зник з очей.
— Напад на поліцейського! — вигукнув офіцер, хапаючи регента за лікоть. — Так не пройде, пане Калюжний!
— Тут людно, мене штовхнули! — відрубав той. — Але воля ваша, беріть! Ну, де кайдани? Доведіть факт нападу, я стану перед судом!
— Jebię to wszystko!
Лайливу фразу офіцер адресував не персонально регенту, а всьому дійству загалом. Заховавши револьвер, рушив через двір, на ходу віддаючи поліцейським накази. Чоловік у капелюсі вже розчинився, та й цікаві поволі почали розходитися: видовище скінчилося. Скоро у дворі лишилися тільки ми троє і пан регент.
— Пощо ви це зробили? — раптом запитав Калюжний.
— Ми? — здивовано перепитав Дорош. — Ми не робили нічого.
— Данило Червоний, ваш товариш. — Регент кивнув на порожній дах. — До речі, вашу трійцю я запримітив ще раніше.
— Що поганого в дружбі? — поцікавився Зенко.
— Зле, коли гинуть близькі друзі, пане Лісовський, — почули у відповідь. — Але ви троє тримаєте себе не як друзі. Тобто не лише як друзі.
— Про що ви говорите, пане регенте?
— У вас вигляд змовників, пане Дороше, трійці молодих та ранніх, котрі щось задумали і яких аж пре винести таємницю на люди. Дивуюся, як вами ще не зацікавилася таємна поліція. Хоча, може, й зацікавилася. Тільки таємно, як уміє.
— Акція Червоного ніким запланована не була, — буркнув я.
Тим самим мимоволі виказав себе та інших. Або принаймні дав регенту ключ до розуміння правоти його припущень. Зенко відразу відчув це, сіпнув мене за рукав. Чим ще більше проявив усю компанію.
— Пане Миронюк, сьогодні ми всі стали свідками не акції. Навіть не героїчного вчинку. Це була безглузда хлопчача витівка. Саме так, витівка. Ваш Данило остаточно підписав собі вирок. І добре, як на цьому поліція зупиниться.
— На чому? — спитав Дорош.
— На Червоному, — зітхнув регент. — Мій друг, за яким я нині сумую, Юліан, певний час був причетним до петлюрівської військової контррозвідки[13]. Зараз поясню, як би він діяв. Хоча не треба служити в розвідці, аби додуматися до такого. Отже, ваш друг Данило приніс листівки до ліцею. Значить, хтось їх у такій кількості надрукував і десь заховав. Та принести таку велику сумку й лишитися непоміченим складно. Тому напевне листівки заховали десь тут. Червоний виліз на дах, єдиний шлях — через горище. Припустімо, сумку заховали саме там. Хто має доступ до горища, звідки ключі? Червоний тут вчиться лише кілька місяців. Завів потрібні зв’язки? Змовився з іншими, знайшов подібних до себе? Висновок очевидний: шукати слід не лише Данила, а й його друзів. З ким водить компанію, до якого гурту прибився? — Калюжний стукнув палицею по землі, навмисне цілячи в одну з небагатьох листівок, котрі залишилися не підібраними. — Прошу шановне панство зважити: я не маю стосунку до жодної поліції. Хоч знаю, ким мене вважають тут у певних колах. — Регент сумно усміхнувся. — Дуже погано, якщо дефензива думатиме так, як я. А вони вже почали працювати. Не дарма я побачив тут капітана Плучека.
— Хто такий?
— Краще, коли він не цікавиться вами, — мовив Калюжний. — Старший агент дефензиви, сфера інтересів — українські підпільні групи. Щоб довго не пояснювати, скажу так: Тадеуш Плучек — каратель. Він особисто арештовував Кравчука, а потім тягнув жили з тих, хто знав Юліана особисто. Я чув про Плучека раніше, познайомився особисто відносно недавно. Він — не тутешній, капітана виписують із Варшави туди, де стає гаряче.
— Низенький, у капелюсі, з вусиками? — вирвалося в мене.
— Ви теж його помітили, — кивнув регент. — Зовнішність як для таємного агента колоритна. Та він не переймається. Навпаки, тішиться, коли пізнають і бояться. Прибув Плучек не сьогодні. Отже, про кременецькі листівки дізналися у Варшаві. Червоний уже має вирок.
— Його зловити ще треба, — зауважив Дорош.
— Далеко забіжить... без пальта? — гмикнув Калюжний. — Якщо йому вдасться залягти на дно, старший агент Плучек шукатиме того чи тих, хто не ховається. Що робити його спільникам? Ховатися й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний. Без лінії фронту», після закриття браузера.