Читати книгу - "Мондеґрін"

батьками, що вже за рік до війни чимось нагадували теплі взаємини Лютера і католицької церкви. Не знати — це врешті-решт іноді єдиний засіб не мучитися, не вбиватися жалем і тугою, не кричати уві сні, не пити повільну багатоденну горілку, не хапатися за газовий краник, за лезо ножа, не колоти зіниці совісті гілками строкатого ненажерливого родинного простору, що кожним дотиком своїм утворює неможливість бачити, дихати та розуміти. Це ясно.

Але не знати, притому дуже чітко розуміючи, що конкретно ти не знаєш (може, вони б’ють Сосіпатру вдвох, чоловік та її власний батько, б’ють так, щоб не залишалося слідів), мати чіткий затверджений вищою інстанцією Канон незнання, відпрацьований, майже вимолений, — це вже справжнє мистецтво. І цього Габінський вчився цілу вічність. І в цьому сенсі деяких вершин таки досяг. У 2014 році він залишався, може, єдиною людиною в місті, для якої найсвіжіша європейська новина полягала в тому, що країни Європи вирішили об’єднатися в Європейський Союз.

Катехізис блаженного незнання формувався в його житті повільно. У дитинстві треба було не знати все, що ти знаєш про тих людей, які тебе оточують. Бо, по-перше, кожен із них мав власний Канон незнання, а по-друге, вони хороші, але не розуміють, що роблять. Не знати про країну та місто, про друзів і подруг, про жінок і чоловіків, про їхніх дітей та бажання, про світло й темряву, батька й матір, братів і сестер, про бабусю й дідусів, про їхнє минуле, про своє майбутнє.

Доля дідусів по лінії мами — ось чого в радянські часи, та й, чесно кажучи, після закінчення тих часів, не знати було вкрай важливо. Батька й матір його дідусів — рідного Олексія Єгоровича та, відповідно, двоюрідного Івана Єгоровича — на початку двадцятих років більшовики розстріляли на очах у дітей, коли старшій їхній дитині виповнилося всього шість років.

***

Тільки іноді уві сні Габа бачив велике красиве село Кущі, де його пращури прожили все своє життя, де мали велике хазяйство — млин і стайні, двоповерховий старовинний дім, піаніно (зібрання європейських наукових часописів за кілька десятків років, старовинні фоліанти величезної бібліотеки, бронзові люстри, меблі з Варшави, краватки з Парижа; жеребців, що їх вирощував прапрадід, купували німці й турки). У тих снах завжди стояв важкий і завеликий для таких малих і таких коханих дітей місяць лютий з його небом, палаючим (новорічною кулькою) холодною і синьою темрявою.

Сновиддя завжди починалося із сумних і суворих облич селян, яких зігнали до цієї двоповерхової садиби селянських багатіїв ще по обіді (уві сні Габа постійно думав про те, чому прадід та прабаба не поїхали з країни). Люди повинні бачити, яка може бути доля ворогів радянської влади (ну як вороги, рідний брат прадіда після війни став адміралом радянського флоту).

Але розстріл відбувся тільки о четвертій пополудні, коли нарешті впоралися з майном, що грузилося на підводи і тяглося аж до самої контори. То всі вже страшенно померзли й тихо кляли і багатіїв, і більшовиків, і зиму, і місяць лютий. Мороз видався невеличкий, але сніг хрумтів так, ніби під ногами більшовиків гризли антрацит великі чорні зайці. Стовпи димів із димарів ритмічно вкручувалися в низьке, сіре з темним, небо. Вкручувалися і викручувалися. Дим нікуди не йшов, немає місця для людського диму на небі, він мерехтів поміж небом і землею сіро-чорними смерчами, домальовував зиму, допрацьовував загальний ритм сновидіння.

Кричали велетенські круки. Казимир Узагальнений робив великі кола над маєтком. Темними теплими хвилями докочувався до місця подій пульсуючий ритм київського метрополітену, хоча не було йому звідкіля взятися у тисяча дев’ятсот двадцять другому році по Різдву Христовому, за сімсот кілометрів від Хрещатого Яру. Пориви вітру приносили запах Макдональдсу і близького глибокого Дніпра.

З оселі нарешті вивели родину. Дітей відділили від батьків, і вони обстали старезну тополю, що росла метрах у двадцяти від будинку зразу за низеньким зеленуватим парканом. Батьки поставали до західної стіни великого дому майже впритул.

Прадід Єгор стояв тихо і дивився просто. За лікоть лівої руки підтримував дружину. Прабаба Олександра, що втратила розум ще під час учорашніх допитів (питали про золото та ювелірні прикраси), тихо всміхалася, не відчувала вже ані тривоги за дітей, які залишалися у світі самі, ані щастя, що життя нарешті закінчується. Обоє стояли босі на снігу, але холоду, звичайно, не чули.

Діточок вони народили п’ятеро. Старшій Ліді виповнилося в травні шість років (у п'ятдесяті роки двадцятого століття опиниться на Далекому Сході, стане матір’ю великої українсько-корейської родини). Близнюкам Мар’яні та Лесі — п’ять (перша зникне по Великім Переході Дітей до Києва, друга торгуватиме сріблом та золотом у Румунії, в дев’яностих поїде в Штати, де її сліди втрачаються). Два брати — Олексій та Іван (до самої смерті залишалися разом, Іван так і не зміг ся відділити від брата, а свою долю — від його долі) — стояли трішечки окремо. Трирічний Іван учепився в Олексія і вже не плакав, лиш тихо скиглив (кілька разів обмочився від жаху, від нього йшов чутний запах сечі та солодкої дитячої блювоти). Олексію дуже хотілося вголос заридати, та він боявся ще більше злякати малого, тому стримувався, а коли почали стріляти батьків, укусив себе за ліву руку (ушкодив жилу, рука, особливо на холодну погоду, боліла до самої смерті), щоб не кричати.

За кілька днів самі сусіди закинуть задубілих обгорілих мерців на порожню підводу і відвезуть геть. До тіл прив’яжуть важкі кам’яні брили і скинуть у річку, в прямокутну ополонку біля правого берега, де в несамовитій глибині водяться соми та спить народна правда (над ополонкою мільйони років звисає змерзле зеленувате пагілля прадавніх верб).

Після того, як змерзлій юрбі було сказано кілька проникливих революційних слів, усім дозволили розійтися. Люди розходилися по домівках і не дивилися на дітей, що так і залишалися стояти біля паркану. Останні з тих, хто від’їжджав, п’яні від горілки та відчуття святої безкарності, підпалили хазяйський дім з чотирьох боків.

Піднявся вітер, Казимир востаннє закричав і полетів на захід, заходило на ніч, запалали численні прибудови, і чорний дим пішов кружляти над невеликими пагорбами, над дорогою та полем, що відділяли маєток від села, над застиглою річкою та степом, що починався зразу за перелісками Тихої Слободи — трьох чи чотирьох напівзруйнованих ще у вісімнадцятому році домівок великої німецької родини (у двадцять другому в одній з них доживав свій вік Маркус Прочанин).

Ось на цьому моменті трагедія завжди закінчувалася.

На