Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

як «країни» (не кажучи вже як «держави») головне значення мала карта етнографічна: для нас ареал малоросів сьогодні є простим очевидним повторенням контурів «країни України», для освічених же людей першої половини XIX ст. цей зв’язок ще був надто невідчутним, або недоказовим, або принаймні зворотним (назва місцевості визначає назву населення). Україна мала тоді виразно менший «простір». «Розширення» України відбувалося внаслідок формування ідеї про українську націю, яка містить і підросійських малоросів, і підавстрійських русинів. Принаймні послідовний логічний ланцюжок у XIX ст. тут починався від окреслення етнічного ареалу народу, історично зорієнтоване академічне «опрацювання» якого через подальше ідеологічне, політизоване розуміння й мало дати нам потім на виході «країну», що мала б претендувати на статус «держави». Ця схема не є чимось оригінальним в історії національного руху бездержавних східноєвропейських народів.

Для подальшого обґрунтування оцих етнографічно-культурницьких та імовірних політичних вимог українців було необхідно, аби цей етномовний ареал став сприйматися як усталений у тогочасній науці й освіті та з’явився такий українофільський рух, який був би в цьому зацікавлений.

Щодо останнього, то ми не будемо тут надто докладно звертатися до історії модерного українського національного руху, про що написано вже чимало. Подамо лише коротку ретроспективу основних тенденцій в українському самоназиванні. А потім опишемо процес формування й уточнення етнічного ареалу українців географами, картографами, етнографами та статистиками XIX ст.

Як цілком слушно зазначає історик В. Маслійчук, «власне поняття „Малоросії“, „Росії“, „України“ не мали тривалий час ні історико-політичної, ні географічної визначеності, лише певним осердям Малоросії повсякчас вважали територію колишньої гетьманської держави. Назва „Україна“, поширена в козацьких літописах та фольклорі, сприймалася як „країна“, „земля“, однак мала певну забарвленість насамперед „окраїни“, прикордонного краю: як щодо Речі Посполитої (Польщі) існувала „Україна“ в розумінні старих козацьких вольностей на правому березі Дніпра, так і щодо Московської держави (Росії), де „Україною“ виявлявся великий прикордонний регіон (у тому числі слобідські полки). Ця ситуація почала утверджуватися і стала питомою наприкінці XVIII ст.». У своєму аналізі регіональних назв Лівобережжя цей автор показує цікавий процес міграції (навіть певні рокіровки) назв «Україна» та «Малоросія» поміж колишньою Гетьманщиною та Слобожанщиною. Певний час Слобожанщина передувала у своїй «українськості», що було спричинено й зокрема адміністративним чинником — існуванням Слобідсько-Української губернії до 1835 р. (після цього — Харківська) та тим, що до певного часу Слобожанщина не входила до Малоросійського генерал-губернаторства, яке містило лише Гетьманщину.

Для поширення західноєвропейських ідей романтизму та похідного від нього романтичного націоналізму необхідна була концентрація освічених людей, доступ західних інтелектуальних впливів. Таким осередком став Харківський університет 1804 р. Він до відкриття Київського (1834) по суті зосередив у своїх стінах найкращі інтелектуальні ресурси «обох Україн». Саме на цей час припадає поширення видань із назвою «Український...», а в дослідженнях та збірках фольклору (пісні, думи і т. ін.) прикметник «малоросійський» поступово заступається словом «український». Одним із провідників нової течії був Ізмаїл Срезневський, який зазначав, що «Мова українська (чи як завгодно називати інакше: малоросійська) є мовою, а не говіркою російською чи польською». Відбувається процес набуття поняттям «Україна» інакшого, ніж регіонального змісту — історичної спільноти, Вітчизни, що нагадувало уявлення української еліти часів Руїни.

На 1840-ві рр. «Малоросія» витісняє «Україну» як регіональну назву, а остання натомість набула нового, широкого романтично-національного звучання. Основні зусилля тут доклали (вже в Києві) Михайло Максимович та кирило-мефодіївські братчики — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко. Подальше історичне та географічне окреслення України припаде на другу половину XIX ст., коли в цьому візьмуть участь колишні «братчики» вже в петербурзькому часописі «Основа» (1861—1862), інтелігентські просвітницькі гуртки Громади, і водночас посилиться український рух у підавстрійській Галичині. На кінець XIX ст. ідеологічна українськість почне долати архаїчні регіональні ідентичності Галицької Русі й русинства. Етнографічні, лінгвістичні та статистичні дослідження дозволять сформулювати та візуально окреслити ту «Україну», яку ми знаємо. Часового виміру їй надасть «Історія України-Руси» Михайла Грушевського (з 1898), і на межі XIX—XX ст. модерні академічні часово-просторові концепти чи виміри України нарешті «зімкнуться» в єдиний континуум. Застосування ж цих здобутків з політичною метою — лишалося справою для нового століття.

* * *

Отже, як згадувалося раніше, у міру розвитку етнографічних знань у середині XIX ст. попередні політико-адміністративні або загально-географічні карти починають доповнюватися етнографічними. Це врешті дозволило наново окреслити ті території, які були заселені українцями, і сформулювати в останній третині XIX ст. поняття «українські землі». Останні виразно виходили за межі вузько-регіональної Малоросії та старих історичних уявлень про «локальну Україну» на Наддніпрянщині, ставши, як сказали б сьогодні, «українською етномовною територією». Але на підставі чого створювалися ці нові карти? Адже уявлення про «національності» або «племена» лише усталювалися в науці. Трохи далі після романтично-національних зацікавлень та вправ зі збирання фольклору треба було виробити критерії, як чітко відрізнити малоросів-русинів-українців від росіян, поляків чи білорусів.

З одного боку, в Росії офіційно вважалося, що великороси, малороси і білоруси — лише «племена російського народу» і, з огляду на це, їх розрізняти взагалі немає необхідності. А от поляки з цього обраного православного східнослов’янського кола виразно випадали. Обшири ж територіальних претензій сепаратистського польського руху часто зазіхали на ті спільноти, які могли вважатися Петербургом «ісконно російськими людьми», — але це принаймні треба було комусь довести, оскільки самі ці «ісконні росіяни» були неписьменними білоруськими та українськими селянами-кріпаками.

Спочатку найочевиднішим критерієм, як відрізнити поляків від східних слов’ян, була конфесійна ознака, але доволі швидко стало зрозуміло, що частина білорусів та малорусів є католиками або колишніми уніатами (в Російській імперії ця конфесія була остаточно заборонена Миколою І 1839 р., а її вірні обернені на православних). Не підходив цей критерій і для Галичини, де місцеві русини не були ні поляками, ні православними. Тому в середині XIX ст. симпатії учених чимраз більше схиляються до мовного критерію і географія у нас починає дедалі більше вступати в поле етнографії та мовознавства.

Але які, власне, люди та установи мали цим «критерієзнавством» займатися? Якщо ми згадаємо три уявлення XVIII ст. про те, чим була географія («адміністративне», «історичне» та «математичне»), то розгортання усіх цих уявлень потребувало певних структур і виконавців. Адже навіть далекі від «історичного інтересу» або фізико-математичних «обзервацій» на кшталт визначення довжини меридіана поточні потреби цивільної та військової адміністрації у величезній Росії мусили задовольнятися завдяки збиранню та оновленню інформації про власні ресурси і можливості. Вузькі функції і недостатні інтелектуальні сили фіскальних відомств, Міністерства внутрішніх справ або Корпусу військових картографів потребували значного академічного підкріплення, розробки відповідної методології досліджень та коректного збирання й опрацювання інформації. Таке,