Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Мальке була останнім членом Леонової родини, хто залишився у Відні. Її діти і онуки покинули місто. Вона залишилася разом з Розою Ландес, Ритиною матір’ю. Прогалини, які створила сімейна мовчанка щодо подій того часу, можна було заповнити інформацією з документів численних архівів. Вони відкривали похмурі чорно-білі подробиці того, що відбувалося далі. Але спершу я хотів дізнатися, з чого ті події почали розгортатися.

17

Разом зі своєю п’ятнадцятирічною дочкою я поїхав до Відня, аби навідатися за однією адресою, яку віднайшов в архівах. Зацікавившись цією темою на шкільних уроках історії, донька хотіла піти до «музею аншлюсу», але ми такого не знайшли. Довелося задовольнитися оглядом стіни{55} однієї кімнати у невеличкому приватному і доволі гарному музеї, присвяченому фільму Орсона Веллса «Третя людина», одному з Ритиних улюблених, і моєму також. У кімнаті за допомогою фотографій, газет і листів було відстежено сумні події, починаючи з 1938 року і до 1945 року. Примірник бланку для голосування на плебісциті, який було проведено після аншлюсу з метою схвалення об’єднання з Німеччиною, декларував однозначну і тверду підтримку католицької церкви.

Пізніше ми прогулялися віденськими вуличками до Клостернойбургерштрассе, 69, де Леон оселився, коли приїхав сюди 1914 року з Лемберга. Віднайшли колишній дім його сестри Густи та шваґра Макса. Колишня алкогольна крамниця тепер була невеличким універсальним магазином. Зовсім поруч, на Караянґассе, знаходилася Леонова школа (Realschule), а також його перша крамниця на Раушерштрассе. Ми пішли на Таборштрассе, де Леон і Рита починали своє спільне життя, до будинку, де народилася моя мати. Це дуже гарна вуличка, але будинок № 72, як і багато інших, було зруйновано під час війни. Потім ми постояли біля будинку № 34 на Рембрандтштрассе, в якому було останнє віденське помешкання Мальке, Wohngemeinschaft (комунальна квартира), де вона жила разом з іншими мешканцями літнього віку. Уявити собі той останній день не так вже й складно. Він почався рано-вранці 14 липня 1942 року. Аби ніхто не зміг утекти, вулицю перекрили війська СС. «Вони збираються забрати усіх євреїв, цілу вулицю»{56}, — запанікував мешканець сусідньої вулиці після того, як побачив есесівця, який йшов з прутом у руках і викрикував: «Alles raus, alles raus».

Мальке було сімдесят два роки. Їй дозволили взяти з собою на схід лише одну валізу. Коли її разом з іншими депортованими проводили вулицями до залізничної станції Аспанг{57}, позаду Бельведерського палацу, перехожі аплодували, плювали у них, сміялися і вигукували бридкі образи. Єдиною розрадою було те, що Мальке не була зовсім одна, вона їхала разом з Ритиною матір'ю Розою. Це була яскрава картина. Дві літні пані на платформі залізничної станції Аспанг, у кожної в руці по невеличкій валізі. Двоє з-поміж 994-х стареньких віденських євреїв, яких відправляють на схід.

Вони вирушили транспортом № IV/4, звичайним рейсовим потягом, з місцем у нормальному купе, де їм навіть дали щось перекусити і попити — оманливо комфортна «евакуація». Подорож у потязі тривала добу і закінчилася у містечку Терезієнштадт, що розташоване за шістдесят кілометрів на північ від Праги. Після прибуття їх обшукали. Перші години минали у невизначеності, тривозі та очікуванні. Врешті-решт їх спрямували до місця, де вони мали далі мешкати. Це була одна кімната, зовсім порожня, за винятком кількох старих матраців на підлозі.

Роза пережила там лише кілька тижнів. Згідно зі свідоцтвом про смерть, вона померла 16 листопада від периколіту. Воно було підписане{58} д-ром Зігфрідом Штраймом, дантистом з Гамбурга, який провів ще два роки тут, у містечку Терезієнштадт, перш ніж його заслали до Аушвіца, де він помер восени 1944 року.

Через тиждень після того, як померла Роза, Мальке депортували з міста транспортом «Bq 402». Вона попрямувала потягом на схід, далі за Варшаву, і потрапила на територію Ганса Франка. Під час цієї подорожі Мальке подолала більш ніж тисячу кілометрів, понад добу була замкнена у вагоні для худоби, з вісімдесятьма іншими слабкими, літніми «Untermenschen» («недолюдьми»). Серед 1895-ти людей{59}, яких везли цим транспортом, було три сестри Зиґмунда Фройда: 78-річна Пауліна (Паулі), 81-річна Марія (Мітці) і 82-річна Реґіна (Роза).

Потяг прибув до концтабору, який був розташований за три кілометри від залізничної станції невеличкого містечка Треблінка. Далі на них чекав добре відпрацьований порядок дій під особистим керівництвом коменданта табору Франца Штангля.{60} Якщо вона ще була живою, Мальке мала б разом з Фройдовими сестрами вийти з потяга впродовж п’яти хвилин після прибуття.

Їм наказали вишикуватися на пероні і поділитися на дві групи — чоловіки і жінки. Їх змусили повністю роздягнутися, погрожуючи батогами. Інші євреї позбирали їхній скинутий одяг і понесли до бараків.

Ті, хто міг, так і йшли оголеними до табору вздовж «Гіммельфартштрассе» (дорога на небо). Жінкам перукарі поголили голови, аби потім це волосся було спаковано жмутами для виробництва матраців. Коли я читав про цю процедуру, мені пригадалася сцена з фільму Клода Ланцмана «Шоа». Серед тих небагатьох, хто пережив «Треблінку», був перукар Абрам Бомба. Поки він стриг якогось чоловіка, його настирливо розпитували про подробиці того жахливого завдання, про речі, про які він просто не хотів говорити. Бомба відмовився розповідати. Все ж Ланцман був дуже наполегливим. Зрештою перукар не витримав{61} і, ридаючи, описав свої дії, як він голив жінкам волосся на голові.

«Думка про останні хвилини приречених померти не давала мені спокою»{62}, — писав Ланцман про своє відвідування Треблінки, «про їхні перші миті у таборах смерті». Ці моменти були табу. Обрізання волосся, гола хода, газ.

Життя Мальке обірвалося через п’ятнадцять хвилин після того, як вона вийшла з потягу.

18

Мальке було вбито{63} у лісі Треблінки 23 вересня 1942 року, про цю подробицю Леон не знав ще багато років по тому. Впродовж шести місяців після її смерті її брат Лейбус і вся родина Флашнерів у містечку Жолкєв теж були мертві. Хоча чіткі обставини їхньої загибелі не відомі, я дізнався про долю тамтешніх євреїв від Клари Крамер, однієї з небагатьох, кому вдалося вижити. Тепер вона мешкає у містечку Елізабет, у штаті Нью-Джерсі.

Я побачив Клару випадково на одній з фотографій, сміливо виставлених у Жовкві у крихітному музеї, що складається