Читати книгу - "Антон Великий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я трохи вивчаю економіку, — випалюю я і пишаюся, як доречно вжив слово «вивчаю».
— Он як!
Я відразу проймаюся надією, що оте з «економікою» неймовірно зацікавить Арнольда. Що він дасть мені корисні поради й, може, навіть трохи стартового капіталу, якщо я коли-небудь закладу свій бізнес.
Арнольд підтримує розмову.
— То які плани?
— Купівля-продаж золота, — не задумуючись, відповідаю я, хоча ґрунтовно цю тему ще не обмірковував, але мені здається, що багатії не люблять невпевненості.
— Ага, — тільки й каже Арнольд і, на моє превелике розчарування, звертається до Уле. — А тебе що цікавить?
Уле спершу трохи вагається, а тоді бовкає:
— Я почав писати вірші.
Я аж рота роззявляю. Вірші? Мені не почулося?
— Дуже мило, — киває Арнольд. — Гадаю, тобі треба серйозно взятися до віршування.
— Але це важко… Висловити те, що лежить на душі.
Арнольд задумливо киває. Судячи з усього, його більше зацікавили вірші Уле, ніж мої гроші. Але, може, він демонструє цікавість просто з ввічливості.
— А ви знаєте якісь вірші? — питає Уле.
Видно, що він не розбирається у людях. Ясно ж мов білий день, що Арнольдові в голові винятково гроші.
— Ну-у… я знаю лише один вірш напам’ять. Але він такий гарний, аж мені шкода, що я не знав його у вашому віці.
— Прочитайте! — просить Уле.
І Арнольд читає. Спершу театрально прокашлюється, а тоді декламує.
Вірш дуже коротенький. (Я б і сам зумів такий написати.) У ньому йдеться про чоловіка, який наводить лад у своїх речах і раптом починає підозрювати, що не він володіє речами, а речі володіють ним. Закінчується вірш так: якщо володієш вісьмома речами, то вже не володієш собою. І що б це мало означати?
Арнольд штурхає мене під бік.
— Гадаю, це ти мусиш узяти собі в життя, — каже він.
Узяти собі в життя? Вірш? Я побоююся, чи не почав Арнольд з’їжджати з глузду. Речі ж не можуть володіти людьми! Не уявляю, як тостер може володіти, скажімо, Анною. Він же не має мозку…
— Як називається вірш? — цікавиться Уле.
— «Тиранія речей». Автор — данець Піт Гейн. Я тобі позичу його поетичну збірку.
Ха! Ну, ясно, лише поети можуть писати такі незрозумілі віршики. Мій однокласник Сіндре вважає за чисте божевілля те, що прибацане мистецтво оплачується з наших податків. Здається, я готовий з ним погодитися.
І ще я майже певний, що Арнольд бреше, кажучи, ніби знає лише ОДИН вірш. У старого мисливця за спідницями голова, мабуть, вщерть забита усілякими любовними віршами, які він шепоче на вушко жінкам.
Дорогою додому Уле кидає на мане серйозний погляд.
— У гостьовій кімнаті Арнольда стоїть гола жінка, — розповідає він.
Я усміхаюся. Ну, так, Арнольд послав його туди розшукати поезію Піта Гейна.
— Ага, статуя, — киваю я з таким виглядом, ніби вона моя давня знайома.
А що Уле був цього дня у ролі знавця мистецтва, мені раптом і самому закортіло чимось похвалитися.
— Вважай це мистецтвом… Символом…
Мені мої слова звучали мудро. Мистецтво ж завжди щось символізує, хіба ні?
— Символом чого? — звісно, допитується Уле.
— Ну… багатства…
Нічого іншого мені на думку не спадає. Та й це правда, принаймні для мене. Статуя — символ багатства й усього дорогого й вишуканого, чим володіє Арнольд.
Без сумніву, статуя такий інвестиційний об’єкт, який з часом лише зростає у ціні. Що ж, якщо добре подумати, то стати багатим колекціонером мистецтва не така вже й безглузда ідея.
Коли ми з Уле розходимося і я сам прямую додому, почуваюся не надто й вдоволеним. Тротуар заледенів, я бреду відгорненим на край снігом і думаю:
Щось отой процес багатіння надто повільний.
Де взяти вчителя, який би навчив мене, як це робиться?
Арнольд говорить лише про вірші й хрусткі хлібці, Софія демонстративно голосно зітхає, щойно я заводжу мову про гроші. Команда у нашій бізнесовій компанії більше зусиль докладає, щоб бути милими й приязними, а не дбає про економічне зростання.
Мені бракує потужного джерела натхнення.
Я знову ступаю на слизький тротуар, щоб обійти собачий послід на снігу. І, звісно, гепаю на задницю, хоч і не боляче.
Залишається хіба Івонна. Але вона більше відлякує мене, ніж надихає.
Я обтрушую з себе сніг і думаю, що мені згодилось би хоч якесь диво.
Навіть Біллу Ґейтсу десь випадково пощастило…
ЧАС ЗМІН
Коли я відчиняю двері помешкання, відсутність розкоші вмить накриває мене з головою. Тобто запах рибних фрикадельок.
Перша думка в голові: от чому на мене вдома не чекає басейн і лимонадний «содастрім»? Або дорога статуя? І чому мої батьки не кажуть: «Категорично ні, містере Чанґ!» — і не мають грошей, як гною?
Світ несправедливий.
І все ж я намагаюся бути милим і привітним. Навіть хвалю рибні фрикадельки.
— Слухай, — каже тато, доки прибираємо зі столу. — Ти ще не виріс зі своїх вихідних черевиків?
Звісно, мова знову про весілля. Тато їздив до міста і взяв напрокат весільний костюм. А тепер і про мене згадав, бо ж мені теж потрібний святковий одяг.
— Не знаю… Потім поміряю!
Тато киває, ставить тарілки в посудомийну машинку. А тоді… він ніби не може довше стримуватися.
— Хочеш, до речі, на нього глянути?
— На кого?
— На мій смокінґ.
Смокінґ? Рятуй, хто може! Якби це був якийсь чужий дядечко-комівояжер, я б відразу відмовився і втікав світ за очі. Але татові відмовити не можу, питаю зі сміхом:
— А що таке «смокінґ»?
— Такий темний офіційний костюм, — пояснює Анна, хитро мені всміхаючись, доки тато мчить до шафи в коридорі.
Тато довго там бабрається і нарешті гордо виструнчується посеред кухні в сірих штанах, камізельці і в такому дивному жакеті, ніби з крилами ззаду. Він повагом марширує туди й сюди, від столу до мийки, Анна ж дивиться на нього несамовито закоханим поглядом.
— Ексклюзивно… — мимрю я.
І це правда. Саме цієї миті він має вигляд багатого татка!
— Дуже дорога оренда! — киває Анна. — Але ж весілля раз у житті!
Я киваю уже не так енергійно.
— До речі, — каже тато, протискаючись повз нас, — нам потрібний у коридорі вішак з плічками. У шафі все напхом напхане. Неможливо нічого знайти.
Вішак з плічками? Я відриваюся подумки від грошей та смокінґів і повертаюся до реальності — згадую про свій подарунок на весілля, який мушу змайструвати власними руками.
Гм… Чи можливо склепати вішак за три дні?
Відразу згадуються мої попередні спроби майстрування з дерева. Шпаківня, в якій виявили бажання поселитися лише оси. Торік вони зліпили всередині велику кулю-гніздо й жалили тата щоразу, як він виходив на балкон попити каву.
Ні, майстрування — то не моє.
— До речі, ви справді не хочете, щоб я купив вам подарунок? — питаю я.
Чесно, я не маю великого бажання витрачати свої гроші, але, з іншого боку, не дуже розумію, що такого зробленого власними руками я міг би їм подарувати. От просто уявлення не маю!
— Категорично не хочемо, — твердо промовила Анна. — Ми й гостям сказали, що подарунків нам не треба.
Я вражено витріщаюся на неї.
— Не треба подарунків? — нарешті видушую з себе.
— З кожною річчю, яку ми купимо собі самі, світ стане теплішим, — пояснює Анна. — І дім наповниться милими серцю речами. Зрештою, ми ж маємо все, чого потребуємо, хіба
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антон Великий», після закриття браузера.