Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Він мене не розуміє! Це я його не розумію! Хоча… я вже й себе не розумію. Мені все важче зрозуміти, які саме почуття та емоції викликає в мені Радимир. А головне — я все більше задаю собі одне й те саме питання: чи справді це мої емоції? 

Я ніколи раніше не сумнівалася у своїх відчуттях, доки не зустріла його... 

— Ваша світлосте, — почала я нерішуче, намагаючись зібратися, поки він стояв спиною до мене.

Проте Радимир відразу ж повернувся до мене, і в його очах я побачила, як швидко змінюється настрій. Він став уважним, зацікавленим. 

— Так, панно, я слухаю… Кажіть…  

Його голос був теплим, але в ньому відчувалася прихована вимогливість. Здається, він дійсно очікував відповіді. Моя долоня невпевнено завмерла біля спинки стільця, а думки почали кружляти. 

— Чи не могли б ви дещо зробити для мене?  

Моє запитання прозвучало тихо, ніби я боялася розбудити когось.  

— З радістю! Що саме? — миттєва відповідь була настільки впевненою, що змусила мене заклякнути на місці. У його голосі вловлювалася нотка зацікавленості, наче Радимир справді прагнув зрозуміти, що саме я мала на увазі.  

Але відповісти я не змогла. Слова застрягли в горлі, не в змозі подолати межу між думками і реальністю. Якби він наказав, чи хоча б натякнув своїм владним тоном, можливо, я б зважилася. Можливо, під тиском його сили я б розповіла все, що кипіло в моєму серці. Але він цього не зробив. Натомість стояв і чекав.  

Я опустила очі, втупившись у підлогу. Хіба могла я попросити його зізнатися у своїх почуттях? Він вже зробив це колись у листі. Чи це я надто багато очікувала?  

Вимагати ще одну прогулянку? А це взагалі доречно? Ми навіть не заручені, і, по суті, залишаємося чужими один для одного. Хіба я вже не маю більше, ніж заслуговую? Адже я живу в його домі, користуюся його гостинністю, його часом… Чи можу я дозволити собі бажати більшого?  

Я стиснула руки, щоб зупинити внутрішнє тремтіння. Підходити до нього ближче чи торкатися також заборонено. Принаймні поки що. Ці правила були непорушними. То що я взагалі тут роблю?  

Очі раптом защипало, і перші сльози без дозволу навернулися на поверхню. Я швидко моргнула, сподіваючись приховати цей прояв слабкості.  

— Ідіть за мною, панно! — різкий голос Радимира прорізав мої думки.  

Я підняла голову. Він вже прямував до дверей, не залишаючи часу на роздуми. Його постава була настільки впевненою, що я мимоволі пішла за ним, мов зачарована.  

Ще за кілька хвилин він вивів кобилу з конюшні. Не сказавши ні слова, допоміг мені піднятися на неї, а потім легко сів позаду, притримуючи мене однією рукою. Його дотик був спокійним, але водночас владним, таким, що неможливо було ігнорувати.  

— Але ж, ваша світлосте! — почувся схвильований голос Володимира, який поспішив до нас. — У вас за дві години зустріч!  

— Зустрічі не буде! — коротко відповів Радимир, взявши поводдя.  

— Але… 

— Ти з усім впораєшся, — відрізав швидко граф.  

Потім кобила поскакала вперед, і я відчула, як холодний вітер ковзнув по моєму обличчю, змиваючи залишки сліз. Ми їхали мовчки, і тільки коли маєток залишився далеко позаду, він раптом зупинив коня.  

— Я вгадав, панно? Ви цього хотіли?