Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

Навіть якщо я не прийму тебе?

Я так кохаю тебе, що й не ліг би з тобою, — мовив він. Тоді попростував туди, де сиділа жінка. Зупинився перед нею, сперся дужими руками на стойку і пильно глянув їй в очі: — Я так тебе кохаю, що ладен порішити кожного, хто йде з тобою.

Спершу жінка ніби розгубилась, а тоді уважно, якось аж знервовано й насмішкувато водночас поглянула на чоловіка. Зніяковіло помовчала, а тоді вибухнула сміхом:

Ти ревнуєш, Хосе? Як чудово, що ти ревнуєш!

Хосе знову почервонів і з щирою ніяковістю, мов дитина, яка розкрила свою таємницю, сказав:

Сьогодні ти така нетямка, королево. — І несамохіть витер ганчіркою рота: — Кепське життя твоє дається взнаки.

Жінка спохмурніла.

Виходить, ні, — скрушно зітхнула вона. І знову глянула на нього з дивним блиском в очах, засмучена і зухвала. — Значить, не ревнуєш.

До певної міри, — сказав Хосе. — Але не настільки, як ти б хотіла. — Він послабив комірець і витер ганчіркою шию.

Як це розуміти? — поцікавилась жінка.

Просто я так кохаю тебе, що мені не до вподоби твої витівки, — пояснив Хосе.

Які витівки?

Що ти щодня ідеш з іншим чоловіком.

Невже ти вбив би його, аби він не йшов зі мною? — спитала жінка.

Аби не йшов — ні, — уточнив Хосе. — Я міг би вбити його, коли він іде з тобою.

Це одне й те саме, — підсумувала жінка.

Розмова набула лоскотливого напруження. Жінка розмовляла тихо, ніжно, чарівливо. Обличчя її майже торкалося великого й доброго обличчя чоловіка, який аж застиг, заворожений її словами.

Але це правда, — мовив Хосе.

Отже, — жінка простягла руку, щоб погладити його товсту руку, а другою кинула недопалок, — отже, ти здатен убити людину?

За те, що я тобі сказав, — здатен, — визнав Хосе. Голос його бринів майже розпачливо.

Який жах, Хосе! Який жах! — вигукувала вона, сміючись. — Хосе вбиває людину. Хто б подумав, що в цьому товстуні й тюхтії, який задарма щодня готує мені біфштекс, який розважає мене, поки я знайду собі клієнта, ховається вбивця! Який жах, Хосе! Мені страшно!

Ти п'яна, дурненька, — мовив він. — Іди поспи. Тому, певно, тобі і їсти не хочеться.

Та жінка раптом урвала сміх і знову споважніла, спершись на стойку. Бачила, що він одійшов. Відчинив холодильник і знову зачинив, нічого не взявши. Бачила, як він попростував до протилежного кінця стойки. Бачила, як натирає до блиску і так блискуче скло. І вона знову заговорила ніжно і лагідно, як і тоді, коли питала: «Ти справді мене кохаєш, Пепільйо?»

Хосе! — погукала вона.

Він не озвався і не глянув на неї.

Хосе!!!

Йди спати, — порадив Хосе. — Але спершу прийми ванну, щоб пройшов хміль.

Справді, Хосе, я не п'яна, — запевнила жінка.

Тоді ти грубіянка, — визначив Хосе.

Іди сюди, мені треба поговорити, — покликала вона його. Чоловік непевно ступив до неї, вірячи й не вірячи їй. — Підійди ближче!

Чоловік зупинився перед жінкою. Вона подалася вперед і занурила пальці в його чуприну, стиснула їх водночас міцно і ніжно.

Повтори, що казав спочатку! — звеліла вона.

Що? — не зрозумів Хосе. Із зігнутою головою він силкувався глянути на неї.

Що ти порішив би кожного, хто пішов би зі мною, — нагадала жінка.

Я вбив би кожного, хто пішов би з тобою, — повторив Хосе. — Щира правда.

Жінка відпустила його чуприну.

Отже, ти б мене захищав, якби я його вбила? — спитала вона, з грубуватою грайливістю штовхнувши велику голову Хосе.

Той лише згідливо всміхнувся.

Скажи мені, Хосе, — не відставала жінка, — а ти захищав би мене, якби я когось убила?

Як сказати... — завагався Хосе. —Ти ж знаєш, це не так легко, як говорити.

Поліція нікому так не вірить, як тобі, — нагадала жінка.

Хосе всміхнувся гордовито і втішено. Жінка знову нахилилася до нього.

Справді, Хосе. Я б побилася об заклад, що ти ніколи не брехав, — впевнено мовила жінка.

І що ж тут такого? — знизав плечима Хосе.

Атож, — вела далі жінка, — поліція знає це і повірить тобі відразу. І не перепитуватиме вдруге.

Хосе постукував пальцями по стойці, не знаючи, що казати. А жінка глянула на вулицю, на годинник, наче прагнула завершити розмову до перших відвідувачів.

А заради мене ти збрехав би, Хосе? Я серйозно питаю?

Наче враз осяяний якоюсь страшною думкою, він різко повернувся і глянув на неї. Здогад наче пронизав його, обпік гарячим дотиком жаху.

В яку халепу ти встряла, королево? — Він аж подався вперед. Жінка відчула його важкий подих, що відгонив аміаком, подих, утруднюваний стойкою, що тисла йому живіт. — То справді, королево, в яку ж халепу ти встряла? — повторив він.

Ні в яку, — кинула вона. — Я просто задля розваги сказала. — І за мить знову глянула на нього. — Знаєш, може, нікого тобі й не доведеться вбивати.

Я і не збирався цього робити. — Хосе трохи збентежився.

Я мала на увазі, — пояснила жінка, — що не доведеться убивати того, хто йде зі мною.

А! — сказав Хосе. — Тепер я зрозумів. Я завжди гадав, що ти без потреби пустилася берега. Обіцяю, коли ти облишиш це, я щодня готуватиму тобі найбільший біфштекс, безплатно.

Дякую, Хосе, — мовила жінка. Вона випросталась, і Хосе побачив її сплющені жалюгідні груди під корсажем.

Я завтра піду і обіцяю ніколи не турбувати тебе. І обіцяю, що ніколи ні з ким не піду.

Що це раптом найшло на тебе? — здивувався Хосе.

Щойно вирішила, — відповіла жінка. — Лише щойно я збагнула, яка це гидота.

Атож, у тебе це справді гидота, — погодився він. — Давно мала б це збагнути.

А я давно і збагнула, — призналася жінка. — Та лише нещодавно впевнилась остаточно. Мені огидні чоловіки.

Хосе всміхнувся. Підвів голову, щоб глянути на жінку, все ще всміхнений. Та зосереджено і ніби збентежено промовляла, трохи підійнявши плечі, похитуючись на дзиґликові, з сумовитим виразом на обличчі:

Тобі не здається, що не варто карати жінку, яка вбила чоловіка, з яким спала і до якого відчула відразу, як і до всіх, хто бував у неї?

Навіщо