Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

625

Цит. за: Сварник Г. Кілька штрихів до ідейної біографії Дмитра Донцова // http://www.franko.lviv.ua/ Subdivisions/um/um1/Dokumenty/3-svarnyk%20halyna.htm

626

Аврахов Г. Вказ. праця. — С. 445.

627

Див.: Бурбан В. Українка, Мати Українки // Дзеркало тижня. —2004. — № 30.

628

Поза свідченнями О. Косач-Кривинюк про дитячу лектуру маленьких Косачів («Мифы классической древности» Штоля, «Сербські народні думи й пісні» в перекладі Старицького, казки Рудченка, окремі томи з «Трудов зтнографическо-статистической зкспедиции в Юго-Западный край» Чубинського, і т. д., тобто всуціль «дорослі», не адаптовані книжки) і про абсолютну ґендерну рівність у вихованні (NB: не забуваймо, Леся Українка є єдиною в Європі XIX ст. femme des lettres, яку вчено латини — мови, що впродовж століть залишалася виключним чоловічим пріоритетом та інструментом культурного домінування, див.: Gilbert S. М. and Gubar S. No Man's Land. — Vol. 1. — P. 243—245), — а також спогадами Л. Старицької-Черняхівської про їхні спільні з Лесею уроки «у англічанки», — досі невідомо, за якими і, головне, як саме «авторизованими» програмами дітей було вчено вдома. Зрозуміло, що підручник стародавньої історії народів Сходу, який юна Лариса Косач написала для вжитку молодших «Geschwister», мусив опиратися на курс, ще свіжий у пам'яті в неї самої, що «переспорити» Іловайського малий Михайло Косач міг тільки при відповідно дібраній історичній лектурі і т. д., — з таких деталей-«камінчиків» при системному підході, либонь, і далося б потроху відтворити «школу Пчілки», але ні на що подібне у нас ніколи й близько не заносилося. Взагалі, за всією галасливою патріархатною риторикою про Пчілчин «подвиг матері» криється чисто колоніальна логіка: оскільки в імперській культурі «українське» значить «домашнє» (вернакуляр, фольклор і т. д.), то «українська домашня освіта» звучить для колоніального слуху як тавтологія й автоматично зливається з образом «маминої мови й пісні» — єдиною «домашньою освітою», що й знана радянській інтеліґенції першого покоління. Відповідно Олену Пчілку й перетворено на такий собі вкраїнський аналог пушкінської няні Аріни Родіоновни (розповідала маленькій Лесі «про мавок»!), а саму Лесю Українку, вишколену в «лабораторних умовах» найосвіченішими людьми свого часу, — на «самоука із самоуків» (див.: Драч І. При світлі Соломії // Спогади про Соломію Павличко. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006. — С. 83).

629

Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 39.

630

Там само. — С. 40.

631

Так, І. Денисюк і Т. Скрипка, навівши характерного «спартанського» листа Олени Пчілки до І. Франка («…по-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті; принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє єї життя, котре у неї, і у всіх найприхильніших людей [читай — у матері! — О. З.] будить тільки тяжкий жаль. Ну, але що про се говорить! Як я, так Ви не зможемо чинити по холодному розумові спартанців — свідомо прикінчити життя недолугій дитині»), — зараз-таки поспішають запевнити читача, що це, мовляв, «не гарбуз, а слива», тобто «крик душі з надмірної любови» (Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. — С. 30): колоніальний «культ матері» має залишатися недоторканим.

632

«І тільки материнську любов поетеса безжально винесла за дужки. На тлі натхненно-обожнених материнських образів поезії Шевченка жорстко-еґоїстичними виникають нечасті образи матерів у Лесі Українки <…>. Очевидно, ця сфера була надто болісною для поетеси і не схиляла її до різнобічности поглядів» (Кузякина Н. Леся Украинка и Блок. — С. 133).

633

«То, може, там у вас, у панів, такий звичай, щоб дитина матері не слухала, а в нас того нема. Чи то я на те над нею ночей не досипляла, собі од рота хліб одривала, щоб мені якесь дармоїдисько в хаті росло? <…> Та я ліпше її заб'ю (sic! — де ми це вже чули? — курсив мій. О. З.), а дармоїди мені не потрібні» («Приязнь»). Прикметно, що саме неписьменна селянка (сюди ж можна долучити й матір Лукаша) напрямки виявляє те, в етичній системі Лесі Українки найвідразніше, що її інтеліґентніші «Медеї» з різною мірою вправности камуфлюють книжною риторикою, — ринковий характер «материнського права», погляд на дитину як на довготермінову інвестицію, за яку належиться наперед запланована «віддяка» («Я маю право на тебе, — заявляє в «Блакитній троянді» пані Груїчева своєму синові. — Я тебе викохала, виростила, тобі все життя віддала. Нема такої жертви, якої я б для тебе не принесла», — на що Орест резонно відповідає: «Я від тебе ніколи ніяких жертв не просив»).

634

Сама Олена Пчілка бачила себе в образі не Медеї, а Ніоби, про що мало не з пророчим натхненням писала коханому синові, ще натоді живому-здоровому: «Так, я настояща Ніобея. Котре доростає — погибає. З Ніобеєю тільки діло було краще, бо діти її покоченіли на смерть, і вона сама закоченіла, нічого не почуваючи. А з нами іначе!» (Цит. за: Денисюк І., Скрипка Т. Вказ. праця. — С. 32), — нагадую, що адресат цього лиховісного послання «закоченів на смерть» через сім років по тому, а ще через десять — і дочка: впору застановитися, чи не від материної «неповстримности» походить у Лесі Українки й її кассандрівський «страх перед промовленим словом», тим більше, що свою «Ніобею» (з характерним звертанням закам'янілої Ніоби до богині: «І, хоч у горе закована, все ж я дочка Прометея — / і милосердя для себе не буду я в тебе благати!») вона написала за рік до наглої смерти брата — восени 1902 р.

635

Франко І. Лист до Олени Пчілки від 04.01.1886 p. // Франко І. Зібр. тв. — Т. 49. — С. 10.

636

На цю тему ширше див.: Агеєва В. Жіночий простір. — С. 42—43.

637

Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Українське письменство. — С. 387.

638

Див.: Андреев Д. Роза Мира. — С. 109—110.

639

Там само. — С. 88.

640

Славінський М. Заховаю в серці Україну… — С. 344. Відомо, що «гішпани» в Україну XVI—XVII ст. потрапляли переважно як військові найманці — Ян Собєський у «Нотатках про Хотинську війну» фіксує в складі козацького війська їхню, цілком уже на той час (1621 р.) «натуралізовану» присутність (православна віра, руська мова, змінені імена — Оліварій де Марконес став полковником